УСТАНОВЛЕНО ОКОНЧАТЕЛЬНО - ДУША ЕСТЬ

На ставший извечным вопрос о жизни после смерти, кажется, найден ответ. Причем утвердительный. Ученые говорят о доказательствах того, что у каждого из нас существует душа, и она остается жить и после того, как человеческое сердце перестает работать. Об этом заявил один из авторов подобного исследования — Стюарт Хамерофф – анестезиолог, профессор, который раскрыл детали своего сенсационного открытия в программе, показанной на одном из авторитетных научных телеканалов.

КУЛЬТ ОСОБИ. А ДЕ Ж БУЛИ ПОЛІТБЮРО, УРЯД, АРМІЯ?Автор,спираючись на виступ Микити Хрущова наXX з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу розкриває всю пагубність політики комуністичної партії під керівництвом Генерального секретаря Йосипа Сталіна. Куди ж дивилися члени Політбюро ЦК, чому вони своєчасно не виступили проти культу особи ...?

Віталій Нахманович: «Треба просто поважати народ, на землі якого живеш»

Історик Віталій Нахманович про «нашу» і «їхню» мову, сім заповідей Ноаха, «биркових» євреїв і тих, хто заважає їм жити...

• Осінь — сезон фруктів, золотого листя, і для багатьох людей - улюблена пора року. Однозначно вона улюблена для американських фермерів, які закінчують активний робочий сезон і готуються до зимування і відпусток. Але перед цим деякі ферми запрошують до себе в гості всіх охочих. Ми вирішили завітати.

  В США є цікава чи то традиція, чи то бізнес-практика, коли фермери, окрім власне сільського господарства, надають туристичні послуги. Наприклад, влітку можна приїхати на ферму позбирати полуниці або інші ягоди, побавитись з тваринами. Восени ж активності значно різноманітніші і в сукупності схожі на щось середнє між фестивалем і парком розваг. На одному з таких "свят на фермі" довелося побувати сімейству авторів цього репортажу.

  
  
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 

Хто тільки не говорить зараз про кризу.Про неї говорять всі,навіть діти. Коли моя внучка-шестикласниця дістала мене запитаннями про кризу, я зрозумів, що толком не знаю, що ж то воно таке.

 Тоді, восени 2000, я нічого не знав ані про Квебек, ані про Канаду.

Я був неодружений, мені було 24 роки. Я ще не розумів, що це - перевага.

З сім'єю важче адаптуватися. Дітей треба годувати відразу ж. Потрібна нормальна квартира, меблі, тисячі інших витрат. А людина ще погано володіє мовою (якщо володіє взагалі) і не знає, де і як тут шукати роботу. Вчити мову важко: вдома та з друзями говориш по-своєму. З місцевими зійтися важко: ну хто дружитиме з інопланетянином, який бекає, мекає, не розуміє що кажуть і навіть не знає, що тут прийнято, а що ні?

Я був самий. І мені було самотньо.

Якось  мені довелося спостерігати жалюгідне, утім, потішне видовище. П’яний «ветеран-афганець» (така собі гарматна тушка), п’яний «в дупло», брудний і немитий, лаяв по чім світ «хачів». Далі, не втримавшись на ногах, цей «біложопий» сів у багно посеред так званої клумби з квітами – одинокого чорнобривця, посіяного в намулу, у шині з під гордості радянської техніки «камаза». Мені ж подобається, як Київ урізноманітнюють мігранти.

З мігрантами тусувався: Олесь Кульчинський, перекладач, сходознавець

Українці живуть у Словаччині скільки себе пам’ятають. А пам’ятають вони себе одинадцять віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпатські гори, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. Географічною мовою — це шлях завдовжки 250-300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них — Пряшів — стало географічним і духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глиб Європи, завдяки чому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотний бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходило з рук у руки. У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини. 

Лемківщина, Лемковина... Це південно-західний край Закерзоння, мальовнича країна, розкинута на схилах Бескиду — передусім Низького, який звали також Лемківським, та на суміжних із ним клаптиках Західнього і Середнього Бескиду (у польській термінології мають вони відповідно назви Бескид Сондецький і Бєщади). Хоч до етнографічної групи лемків належать також мешканці південних схилів Бескиду, Лемківщиною прийнялося звати лише північну частину цього карпатського українського півострова, яка у XIV ст. опинилася у складі Польського королівства, а після 1772 р. стала частиною підавстрійської Галичини. (Південну частину, тобто приєднаний у 1919 р. до Словаччини клаптик історичного Закарпаття, яке належало колись Угорщині, іменують назагал Пряшівщиною — від міста Пряшів, яке з першої половини ХІХ ст. стало єпархіяльним і культурним центром тутешніх русинів-українців.)

Україна від часів Хмельницького не може визначитися з ким вона: з Росією чи Заходом. Німеччина знову, як уже двічі у 20-му столітті, намагається домінувати у Європі. Економічні труднощі Греції загрожують цілому ЄС, але загальні проблеми приходять з Балкан не вперше. Чи можна вирватися із замкнутого кола історії розмірковує Victor Davis Hanson, Tribune Media Services

Переклад прислав читач ТЕКСТІВ під ніком Comentaries