Як радянському українцеві тяжко жити в Канаді

 Тоді, восени 2000, я нічого не знав ані про Квебек, ані про Канаду.

Я був неодружений, мені було 24 роки. Я ще не розумів, що це - перевага.

З сім'єю важче адаптуватися. Дітей треба годувати відразу ж. Потрібна нормальна квартира, меблі, тисячі інших витрат. А людина ще погано володіє мовою (якщо володіє взагалі) і не знає, де і як тут шукати роботу. Вчити мову важко: вдома та з друзями говориш по-своєму. З місцевими зійтися важко: ну хто дружитиме з інопланетянином, який бекає, мекає, не розуміє що кажуть і навіть не знає, що тут прийнято, а що ні?

Я був самий. І мені було самотньо.

Університет дав би мені новий фах (свій, дипломний, я щиро ненавидів), а головне - соціальне життя. У гуртожитку - купа молоді з різних країн світу...

Але я знав лише українські реалії. Гуртожиток - це кілька людей на кімнату, вахтер не пускає після 11-ї, у відвідувачів перевіряють документи і слідкують, щоб вони не затримувались.

Якби я розумів, що в мене є шанс за невелику ціну жити у окремій кімнаті, мати холодильник, телефон, інтернет, не платити окремо за опалення чи електрику, нікому не звітувати про гостей, повертатися коли завгодно, а туалет, душ і коридори чистять прибиральники...

Але я зробив дурницю - зняв квартиру у старої українки. Це була "пивниця" (тобто напівпідвал).

Українка виросла у буковинському селі, а на старості років отримала спадщину у Монреалі. Вивезла сюди усю сім'ю.

Бабуся збагатила мою українську. Як більшість одеситів, я вчив мову лише у школі, за підручниками, і майже не мав розмовної практики. В баби я навчився словам "хлоп", "встидайсі", "утуво", "пивниця", "рехтувати", "задурна". "Баба" була для неї не образа, а самоназва. "Я - баба, а він - хлоп!" - казала вона ("хлопом" був я).

За бабиними уявами, я мав бути вдячний, що мене пустили, вчасно платити за квартиру, але нічого не вимагати. Якщо у хаті щось ламалося, я мав розуміти, що бабин зять у відряджені, а кликати майстра-"француза" (тобто квебекуа) дорого. Та й взагалі грошей на ремонт немає. "А тобі що зимно?" - дивувалася вона глибокої осені, коли опалення відмовилося працювати.

У Квебеку, якщо квартировласник не ремонтує житло, пожилець має право поскаржитись. Я такого права не мав, бо був "свій": вийшло б, що "хлоп" знущається з "баби". Українська громада маленька: я не міг собі дозволити прослити Раскольніковим.

Я перезнайомився зі всією бабиною сім'єю. Зокрема, з обидвома зятами.

-Тут я не шур, - сказав один з них, дивлячись на моє вікно.

Вікно легко відкривалося, але щоб його зачинити, треба було виходити на вулицю і піднімати його з газону.

Я вирішив, що вивчив нове західноукраїнське слово - "шур". Це мало значити "столяр", чи щось таке. Але з'ясувалося, що це англійське "sure": зять хотів похвалитися знанням мови Шекспіра. Ще він полюбляв слово "дОцит" (виявилося, що це "that's it").

Він же навчив мене виразам "не нужаюсі" та "ти незнано кажеш" ("незнано" казав не я, а хтось з його приятелів). Був він людиною незлою та оптимістичною. Коли він працював у італійській пекарні, приносив додому мішки забракованого хлібу, який все одно б викинули. І обов'язково заносив один мішок до пивниці. Бо не викидати ж. Хліб був смачний.

Але справжнього спілкування було мало. Потрапити у кола квебекської молоді я не міг - не кричати ж посеред вулиці: "Я хочу з вами дружити!"

А з іммігрантами було важко: всі були або старші, або молодші від мене. Зі старшими я товаришував. З молодшими ми не розумілися. Вони приїхали з батьками, в них не було моїх проблем. Батьки шукали житло, сплачували рахунки, готували їжу. А діти йшли до школи чи коледжу де було море молоді.

Перший рік імміграції був самотнім. В Одесі було достатньо вийти на вулицю, щоб зустріти когось знайомого. Тут знайомства обмежувалися кількома десятками людей, і з більшістю було мало спільного.

Я ходив на квебекські чати і російськомовні форуми. Це підтримувало.

Гроші доводилося економити, тому можливості піти з людьми на каву чи пиво були обмежені.

Тепер би я пішов робітником на фабрику, навіть за мінімальну зарплатню. Тоді мені всі радили не робити цього: звикнеш і потім ніколи не піднімешся вище. За фізичний труд тут платять мало; при цьому, він важкий і виснажливий. Складно вчитися, коли цілий день вантажиш коробки (це я у повній мірі відчув за кілька років, коли працював на складі і брав курс з біохімії).

Цей рік я ходив на курси французької. Влітку брав один курс в університеті і працював волонтером в українському комп'ютерному магазині. (Якби я міг повернутися, взяв би ще три курси, отримав би статус студента на повний час, отримав би стипендію і переїхав би до гуртожитку). Комп'ютерний магазин гордо називався Centre informatique. Власник - теж новий емігрант, мріяв зібрати команду інженерів з України і робити з ними великі проекти за великі гроші. Але поки команда не збереться, інженери мали працювати безкоштовно: за це їм дадуть références (рекомендації) для пошуку роботи. Вони були новоприбулі, не мали кваліфікованої роботи і ще не знали країни...

Мені цей магазин пішов на користь. Я набрався французької комп'ютерної термінології, та й взагалі покращив мову. Серед клієнтів були дуже різні люди - і спілкування з ними мене підтримувало. Я сидів за комп'ютером, а не тягав цеглу. Потім була ще смачна кава для співробітників і найкращих клієнтів. Магазин був маленький, робочі мови - французька і українська.

В те літо я спробував працювати на будові. Точніше, на ремонтних роботах.

Підприємцем був українець. На нього працював один білорус. Мене він взяв за рекомендацією.

Зі всіх мов світу білорус володів лише російською. Ще трошки говорив англійською.

Він був тут багато років, але не мав громадянства. Я здивувався: чому?

- А я английский плохо знаю, - пояснив він.

Іспит на громадянство приймають або англійською або французькою, але мова там була елементарна (принаймні у ті часи).

- А французский? - спитав я.

- А французский мне не нужен, - пояснив він. - Зачем мне французский? Это ведь только тут французский, а в Штатах или Торонто - английский. А теперь же тут всё пишут по французски - так я теперь и не читаю. Зачем мне французский?

Таке ставлення - типове для багатьох "наших" іммігрантів. Французьку вважають чимось зайвим. Хоча насправді, людям просто важко вивчити "ще одну мову". Навіть якщо нею щодня розмовляє більш від 80% населення провінції, де вони оселилися.

З власником-бригадиром ми розмовляли українською, з білорусом - російською.

І ось наша трійка виїхала на об'єкт. Треба було зірвати стару толь з даху і причепити нову. Будинок був приватний і дорогий, у престижному районі.

- Власники - нові росіяни, - сказав мені бригадир, - А мабуть - нові жиди.

(Як і більшість західняків, він не вважав слово "жид" образливим; у моєму ж місті - це принизлива лайка).

Сім'я була з Росії. Тато домовласника швидко "заробив" скажені гроші, перебрався до Канади і забрав дітей. Відразу ж купив кілька дорогих будинків. Власник - молодий ще чоловік - вважав себе аристократом. Був він не злий сам по собі - все у нього було, та ще й без особих страждань. У хаті стояв портретик царської сім'ї: власники підкреслювали свою аристократичність. З нами вони поводились підкреслено ввічливо, але у тій ввічливості проглядала поблажливість і певна зверхність.

Робота не була б важка, якби не пекуче сонце. Ми працювали на даху. Хазяї пригощали нас лимонадом. І ввічливо просили перенести до підвалу якусь шафу.

Мені все це здавалося принизливим. Ці люди не були вищі від мене - ані манерами, ані освітою, ані аристократичністю, ані особистими якостями. Але ми були другим сортом, бо крили для них дахи.

Я сказав собі: якщо мені ще доведеться спілкуватися з такими людьми, я хочу робити це щонайменш на рівних, а не мити їм підлоги чи тягати для них шафи.

На третій день в мене вистачило розуму випити на даху банку газованого тоніку. Сонце вдарило у голову. Наступного дня я відходив...

Це було за пару днів до іспитів. Я подумав: ризикувати можливостями зробити людську кар'єру заради тих клятих дахів?!

На цьому моя робота на дахах скінчилася. Але заробленого вистачило, щоб поїхати на три дні на Ляк-Сен-Жан - гарне озеро за 5 годин автобусом від Монреалю....

Але Канада лякала: вона здавалася безкінечно нудною країною. Знайомий знайомих, одесит з Онтаріо, розповів про Квебек. Опис вийшов лаконічний: "Культура там близька до європейської. Але вони там всі націоналісти - тому треба знати французьку".

Тож, вибору, власне, й не було: Квебек і французька.

Звична зима у Монреалі

Хтось познайомив мене з Григорієм. Григорій жив у сусідньому будинку і теж збирався до Квебеку, тільки вже розпочав процес. Було йому за 30, одружений, діти. Мені тоді було 22...

Гріша став моїм гідом. У складному імміграційному процесі він "випереджав" мене на кілька місяців. Тож завжди міг підказати, де, коли і який папір треба дістати, яку анкету заповнити, куди і про що написати... За півтора роки я проводжав його сім'ю у одеському аеропорті, а ще за півроку він зустрів мене у Монреалі...

Пізніше, коли я й сам став "спецом" у імміграційних питаннях, почав ділитися знаннями з університетськими товаришами. Але бажаючих було стільки, що довелося встановити "таксу": пляшка пива за консультацію. Швидко відмовився від ідеї - щоб не спитися. Втім, ніхто з них так і не подав жодної анкети - навіть не намагався. Тим краще для Батьківщини.

Є така порада письменникам: "Якщо можеш _не_ писати - не пиши". Так, приблизно, і з еміграцією.

Це складний шлях. Пішов ним - не жалійся потім на життя.

Провінція Квебек має власну імміграційну програми, зі своїми критеріями відбору. Але головна ідея - та сама що й в федерального уряду Канади: кандидат має набрати певну кількість балів. Бали зараховують за вік (чим молодший, тим більше балів), за фах (треба мати потрібну і країні професію), за знання мов (у Квебеку - французької, у Канаді - англійської чи французької).

Це - левина частина балів. Ще кілька балів - за знання країни, за наявність там родичів чи друзів та інші "дрібниці". Якщо кандидат - сімейний, додають бали за дружину чи чоловіка, за дітей до 18 років (або старших, але студентів). Повнолітніх дітей, які ніде не вчаться, взяти з собою не можна. Так само, не можна взяти батьків. Але якщо по імміграції ви станете на ноги і матимете добрий дохід - можна зробити на них "спонсорство"...

Квебекська і канадська програми мають тий самий кінцевий результат: ви отримуєте "федеральну" канадську візу і право жити/працювати у будь-якому куточку Канади.

Процес взяв в мене менш ніж 2 роки. За цей час встиг підучити французьку - достатньо, щоб говорити/читати/писати - хоч і з трудом і зі страшними помилками. "Шліфував" мову вже у Монреалі. Взагалі, коли мова нерідна - вчиш її ціле життя. І щоразу тобі відкривається щось нове. І ніколи не досягаєш повного ідеалу...

Чи важко було їхати? Важко. Залишав за спиною усе, що знав і любив, усіх друзів, майже усіх знайомих... Але залишатися вже не міг. У Одесі було враження, ніби ходиш по колу. Хотілося це коло розірвати.

Я часто думаю, що б зі мною стало, якби в Україні була нормальна ситуація: відносна соціальна захищеність, західноєвропейська зарплатня, можливість подорожувати світом без віз...

Думаю, я теж опинився б "на чужині" - мені не сиділося вдома. Звісно, Канаду не обрав би. Може Францію чи Італію. Чи Норвегію. Мабуть, поїхав би за студентським обміном на кілька років. Потім залишився б "ще трошки". Звик би. Мабуть, частіше і на довше їздив би додому...

А так - "поїзд у один кінець". Перші пару років ще листувався з одеськими друзями. Але чим далі, тим менше залишалося спільних тем. Мінявся я, мінялися вони.

Монреальська вулиця

З літака місто нагадувало дитячий конструктор: рівні квадратики приватних будинків; на задніх дворах де-не-де - сині кола басейнів. І сонце...

Я думав: "То ось ти який, Монреаль". Хоча насправді це був Дорваль - район на заході монреальського острова. Тоді, у 2000, він формально рахувався незалежним містом. Центр Монреалю, звісно, інакший.

Аеропорт Дорваль. Перші кроки у новій країні. Розмова з митниками. Вибачаюся, що говорю з ними англійською (вона тоді була в мене кращою). Це дурість: у аеропорті англійська - майже робоча, особливо в тих, хто працює з мандрівниками. Мене питають, чи привіз я машину чи яхту. Відповів: якби в мене були машина та яхта, я б сюди не приїхав.

Формальності взяли час.. До того ж, авіакомпанія ж загубила багаж половини пасажирів - і мій теж: треба йти до їхнього офісу, розбиратися... (за кілька днів валізки привезли прямо до дверей).

Гріша чекав на мене. Ми сіли до якогось автобусу, потім - до іншого...

На зупинці я почув розмову африканського подружжя і дуже здивувався: легко розумію їхню французьку. А де ж цей жахливий квебекський акцент, яким мене стільки лякали? (Квебекська вимова відрізняється від стандартної французької - іноземцям важко її зрозуміти).

Спитав у Гріши.

- Это иммигранты, - пояснив він.

Я тоді не розумів, яка глибока прірва лежить тут поміж квебекуа та іммігрантами, франкомовними і англомовними, та й взагалі різними етнічними групами.

У Одесі прийнято пишатися своєю "національністю" (а у багатьох з нас їх три, чотири чи більше). Але насправді усі наші "болгари", "поляки", "греки", "українці", "караїми", "євреї", "чехи", "росіяни", "грузини" тощо тощо складають один народ.

Нема й чіткого кордону поміж носіями української та російської (якщо не брати ідейних націоналістів з обох боків).

Тож я думав, що і у Квебеку так: усі - один народ. І у Монреалі, мабуть, говорять англійською, по селах - французькою, але всі себе вважають квебекуа.

Це - абсолютно не так. По перше, квебекуа і англоканадці - два абсолютно різних народи. Тримаються вони окремо. Квебекуа - це тільки той, хто з дитинства говорить французькою і походить від колоністів XVII-XVIII століття. У кожної мовної групи - свій всесвіт: свої газети, телебачення, університети, коледжі, школи. А мішані компанії чи сім'i' - справді мішані, тобто зустріч двох культур.

Іммігранти - хоч тричі франкомовні - це не квебекуа. Ніхто їх так не назве - ані місцеві, ані вони самі (окрім яснооких квебекських націоналістів, для яких "хто за нас - той наш" та особливо ідеалістичних іммігрантів-патріотів - але і ті і ті у меншості).

В кожної іммігрантської групи - своя церква чи мечеть, чи ще щось. Є румунські православні церкви, і українські православні церкви, і сирійські православні церкви, і російські, і грецькі, і сербські, і болгарські. І у всіх них "чужинців" дуже мало, або й зовсім нема.

Російські православні церкви у Монреалі менш націоналістичні ніж інші: серед парафіян, окрім росіян, є й українці, і хрещені євреї та татари, і грузини, і вірмени, і... список вийде довгий, увесь екс-СРСР плюс сусідні країни.

Але вже у російському монастирі у Мансонвілі, де зібралися нащадки білої еміграції, вам розкажуть і про "Русь святую", і "про русского православного мужика", і про інше патріотичне "причандалля", варте наших, українських націоналістичних міфів.

Це я кажу лише про православних. Уявіть собі антагонізм поміж африканцями усіх конфесій, арабами-мусульманами, арабами-католиками, ортодоксальними євреями, світськими євреями, гаїтянами, китайцями, японцями, італійцями, поляками, латиноамериканцями. Насправді, ніхто нікого не ненавидить (окрім зовсім вже хворих на голову), але світ чітко ділиться на "наших" і усіх інших.

При цьому усі чудово співпрацьовують, коли треба. І їздять у тих самих автобусах, і працюють разом, і вчаться... Є й багато міжнаціональних шлюбів, але, на відміну від одеських, вони справді міжнаціональні, міжкультурні.

Монреаль - місто здебільшого франкомовне: схід переважно франкомовний, захід - англомовний, хоча є багато виключень з цього правила.

Всього цього я ще не знав. Крізь вікна автобуса дивився на нову землю. Місто здавалося мені порожнім. Це був район навколо аеропорту: довгі вулиці, по яких треба не ходити, а їздити. Машин було небагато, а пішоходів - ще менше. Було тепло і темно. Усюди - ліхтарі.

Ми доїхали до метро, сіли у поїзд. Вагон як вагон... Десь пересіли на іншу лінію.

- Это - Сноудон, - сказав Гріша. - Тут живут русские.

На станції справді було написано "Snowdon" . Я вдивлявся у перехожих, але ніякої особливої російськості не помітив. Тим часом Гріша - російськомовний одесит, що вважав себе росіянином і ходив до "Русской Истинно-Православной Церкви Заграницей" - розповідав, що від "русских" треба триматися якнайдалі.

Пізніше я дізнався, що це загальна тенденція. Одна відома у Монреалі сім'я - росіяни з Москви - хвалилися: "У нас очень хороший район - тут почти нет русских".

Віль-де-Квебек. Автор з Луі-XIV, кopoлeм Фpaнції. Перші роки еміграції

Часто буває, що люди розмовляють поміж собою російською, але коли розуміють, що поряд інший російськомовний, миттєво переходять на англійську чи французьку. Щоправда, бувають і протилежні випадки: навпаки, хочуть познайомитись. А більшості народу просто байдуже.

У Монреалі треба вважати, що ти говориш на людях.

Ніколи не знаєш, хто яку мову розуміє. Наприклад, африканець чи китаєць можуть чудово розуміти українську чи російську (вчилися в нас).Блакитноока блондинка може вільно володіти арабською (бо батьки працювали у Сирії і вона там виросла).Тощо тощо.

Тому розумна людина ніколи не говорить на людях чогось образливого про інші народи. Також не можна говорити нічого особистого: тут досить невеликі етнічні громади, багато хто знає один одного, якщо не напряму, то через знайомих.