Тоді, восени 2000, я нічого не знав ані про Квебек, ані про Канаду.

Я був неодружений, мені було 24 роки. Я ще не розумів, що це - перевага.

З сім'єю важче адаптуватися. Дітей треба годувати відразу ж. Потрібна нормальна квартира, меблі, тисячі інших витрат. А людина ще погано володіє мовою (якщо володіє взагалі) і не знає, де і як тут шукати роботу. Вчити мову важко: вдома та з друзями говориш по-своєму. З місцевими зійтися важко: ну хто дружитиме з інопланетянином, який бекає, мекає, не розуміє що кажуть і навіть не знає, що тут прийнято, а що ні?

Я був самий. І мені було самотньо.

Якось  мені довелося спостерігати жалюгідне, утім, потішне видовище. П’яний «ветеран-афганець» (така собі гарматна тушка), п’яний «в дупло», брудний і немитий, лаяв по чім світ «хачів». Далі, не втримавшись на ногах, цей «біложопий» сів у багно посеред так званої клумби з квітами – одинокого чорнобривця, посіяного в намулу, у шині з під гордості радянської техніки «камаза». Мені ж подобається, як Київ урізноманітнюють мігранти.

З мігрантами тусувався: Олесь Кульчинський, перекладач, сходознавець

Українці живуть у Словаччині скільки себе пам’ятають. А пам’ятають вони себе одинадцять віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпатські гори, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. Географічною мовою — це шлях завдовжки 250-300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них — Пряшів — стало географічним і духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глиб Європи, завдяки чому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотний бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходило з рук у руки. У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини.