Мігранти роблять наше життя зручнішим і цікавішим

Якось  мені довелося спостерігати жалюгідне, утім, потішне видовище. П’яний «ветеран-афганець» (така собі гарматна тушка), п’яний «в дупло», брудний і немитий, лаяв по чім світ «хачів». Далі, не втримавшись на ногах, цей «біложопий» сів у багно посеред так званої клумби з квітами – одинокого чорнобривця, посіяного в намулу, у шині з під гордості радянської техніки «камаза». Мені ж подобається, як Київ урізноманітнюють мігранти.

З мігрантами тусувався: Олесь Кульчинський, перекладач, сходознавець

- Я нєнавіджу азєрав! Ані, ані варуют у нас будущєє, работу, дєтєй!, – й далі волало це втілення слов’янства, потроху починаючи схлипувати. «Вєтєран Афганістана» нарікав на своїх нових сусідів по під’їзду, отже, виявився, ще й на рідкість, тупим. Сусіди в нього – не «азєри», а таджики. Їхню мову можна почути в тому-таки Афгані.

Власне, від точки на одному з борщагівських базарів, де торгує ця таджицька сім’я, й починається моя власна міграція. Якось посеред робочого дня я вирішую безцільно об’їхати пів-Києва, щоб погуторити з кожним зі своїх друзів. Утім, найкраще їх класифікувати отак:

ТАДЖИКИ

Пригадуєте , в одному з гиги-шоу для даунів Джамшут і Равшан, заробітчани з Таджикистану, люблять міркувати про високі матерії? Безсумнівно, що творці шоу добре знали одну річ – серед таджиків є прошарок напрочуд освічених людей, змушених батрачити за кордонами.

Зрештою, сама мова «точікі» – це наче первісна, ще не незасмічена перська. Мова легендарних аріїв та Заратустри, чи таких містичних поетів як Рудакі, або Фірдоусі. «Біложопим» «вєтєранам» азійських воєн і, справді, далеко братися до людей, добре знайомих із середньовічними таджицькими текстами.

–Мій брат розмовляє без акценту англійською, я теж знаю цю мову, - ніби підтверджу мої думки, син власника крамниці «Східні солодощі», що на Теремках. – Я також знаю фарсі, трохи арабську, я говорю російською, - веде мову далі Фірдевс. – А що знають вони (мова про росіян)? От ти вчив фарсі, важко, так? Я російську вивчив. А вони мою мову вивчать? Вони тільки сміються з нас у фільмах, а самі тупі, як валянки.

На щастя, відмінність росіян з українцями зауважують майже всі мігранти.

Вусатий Товфік, глава сімейства зі згаданого базарчика, навіть причепив у своєму бусі синьо-жовтий прапорець.

Рідня Товфіка. Багатолітня точка на базарі. Усе – з часу війни в Таджикистані

-Україна для мене друга батьківщина, - якось розповідає він за чаєм, відтак згадує бійню в Таджикистані в середині дев’яностих і початок своєї міграції. – На тій війні в мене загинули два сина. А ви народи мирний. Я вас полюбив за це.

Третього сина Товфік-джан ( ім’я у перекладі означає «Успішний», а «джан» - душа, звертання) назвав Бахтіяром, цебто «Щасливцем».

«Азері»

Миролюбний характер українців люблять відзначати й азербайджанці. Після торішніх московських погромів кавказьких мігрантів, Київ здається їм справжньою оазою.

-Тут тихо, спокійно. Я тут не зароблю стільки як у Москві, але мені просто подобається Київ, тут я пізнаю життя - розповідає мені офіціант Рауф в оновленому «Корсарі» на Подолі.

Рауф підкований у політиці. Я зауважую в нього на пальцях срібну каблучку із гербом Османської імперії.

-Це я в Туреччині купив, - усміхається він.

-Усі ми тюрки, усі ми «кемалі» (за ім’ям Ататюрка), - жартома повторюю я одну з новітніх турецьких приказок.

Узагалі, захоплення сусідньою Туреччиною – ще одна риса мігрантів з Азербайджану. Здається, вони б залюбки до неї приєдналися, аби, нарешті, через нескінченне безробіття в горах, перестати мігрувати по слов’янських країнах.

-Да! Баку красівий, а за ценамі как Масква! Но ти віділ, чтоби хароший горад бил дєшовім?! – жартує до мене вже офіціант іншого ганделика, що в Голосієво. Це Маіс. Зрештою, тривалої розмови я з ним не завжди витримую, бо він надто часто зводить її на релігійні рейки.

З азербайджанцем Рауфом цікаво побалакати. Щоправда нашого «матріархату» він не розуміє.

Адже азербайджанці видаються й найбільш ревними мусульманами серед решти мігрантів. Про них не скажеш як про заможних арабів: «Приїжджають сюди бухати й відриватися». Нерідко вони побожні, стараються навернути в іслам.

Мій попередній співрозмовник Рауф, випускник факультету міжнародних відносин одного з вишів Баку, тут виняток. Утім, він, як і решта, не вживає алкоголю та дотримується патріархальних поглядів:

-У вас тут матріархат, як я розумію, – абсолютно серйозно стверджує він. – Тут жінка може сказати чоловікові: «Закрий рота!» У нас таке як скаже, він би їй закрив! Так закрив! – сміється Рауф, і я разом із ним, пильно зазираючи йому у вічі.

Щось у цих тюркських рисах нагадує мені обличчя моєї рідні. Ті самі очі, ті самі носи горбинками, та сама смугла шкіра, зрештою, та сама, наче «базарна», балакучість. До речі, наше лайливе «банобак» пішло від азербайджансько-турецького: «Бана бак!» - цебто: «Глянь на мене», що тотожне: «Послухай мене!»

«Достойні й гостинні» - коротко характеризує їх один із моїх знайомих сходознавців, що спеціалізується на Азербайджані. Важко не погодитися.

Узбеки, туркмени

На відміну від азербайджанців, ці етноси так просто не розговориш. Люди осібні, окремішні, туркменів значно менше за узбеків, та їх і загалом небагато зустрінеш у Києві. Узагалі, узбеків можна назвати найбільш замкненими серед наших азійських мігрантів. Вони не поспішають контактувати, розповідати; принаймні, в Києві.

Хоча і в них є свої точки, де часто збираються «свої». Їм також, як і решті тюрків, притаманна працьовитість.

Через дорогу навпроти Сінного ринку на Подолі , біля вічно порожнього автовокзалу є чудова кав’ярня для народу. Виноградна лоза, смажене на мангалі м’ясо, прості столики – усе це чимось нагадує узбецькі забігайлівки в Криму.

Тема Криму ріднить нас і в розмовах із господарями «шашличної». Я ж постійно спостерігаю, як кав’ярня з кожним днем дедалі розкручується. У колишній радянський «общєпіт» заходить все більше відвідувачів.

Узбеків можна назвати найбільш експансивним етносом Центральної Азії із численними діаспорами в усіх сусідніх Узбекистану республіках. Їхня кількість хутко зростає, самі вони претендують на роль спадкоємців культурних надбань Бухари та Самарканду. Тому, за різними показниками, силоміць асимілювали велику кількість таджиків. До речі таджики вважають ці колишні центри ісламського світу приналежними насамперед іранській культурі.

Навіть таджицькі гроші «сомоні» названі на честь династії «Саманідів», що колись міцно трималася у своїй столиці – Бухарі.

Отже, таку замкненість узбецьких мігрантів , з одного боку можна пояснити особливістю їх культурної, експансивної, традиції. З другого ж боку, деякі експерти з Центральної Азії пояснюють це значно прозаїчнішими речами: узбеки за останні двадцять років настільки звикли до диктатури Іслама Керімова, що в буквальному сенсі бояться переслідування навіть закордоном. Тому вони часто неговіркі та обережні.

Узбечка Гузаль погодилася сфотографуватися. У Києві вона недавно.

Пригадую, якось учувши в одному з узбецьких кіосків запах шашлику, я, почісуючи бороду, грізно запитав його власників:

-А шашьлик нє із свініни, случайно?

-Нєт-нєт, брат, здєсь харама(заборонене в ісламі) нєт, брат, нєт! Всьо халяль (дозволене)! Халяль! – кинулися запевняти мене хлопці.

Гамарджоба, дзма! (Привіт, брате!)

Узагалі ж, іноді, на київських околицях можна зустріти цілий інтернаціонал у межах буквально кількох квадратних метрах. Як на мене, шанс унікальний – можна знайомитися з чужими культурами, не вилазячи і з Києва. Як згадував про Володимира Мономаха один із його синів: «Мій батько, дома сидячи, знав п’ять мов…».

Власне, мова – ще одна річ, яка зацікавлює в мігрантах. Хочете почути одну з найскладніших звукових комбінацій у східних мовах, ще й ергативного, до не можливості закрученого, устрою? Ласкаво просимо до будь-кого з грузин.

-Бакакі цхалші кікінепс («Жаба квакає в болоті»), - вот ані всє самиє сложниє звукі в нашєм язикє, – пояснює мені власник кіоску на Теремках Томадзе фонетичну структуру грузинської мови. Томадзе, власне, економіст, але мовознавство йому небайдуже.

Від нього-таки я довідуюся й про все, що коїться в Грузії. З живих уст, як-то кажуть. Більшість грузинських мігрантів, яких доводиться зустрічати, незадоволені Саакашвілі. Що загалом природно. У пошуках кращого життя вони покинули Батьківщину. Однак після тривалих розмов усі одностайні , що є зміни на краще, і якби не радянський спадок, російський тиск та війна 2008 року, вони були б ще очевидніші.

Томадзе – всі новини про Грузію з живих уст.

За особливою енергійністю та темпераментом грузин завжди цікаво спостерігати. Томас, як виходець зі старшого покоління, часто скаржиться, що, насправді, грузини такі ж самі недружні як і українці. У приклад ставить одностайність азербайджанців.

Далі йде вибух запальної лайки в бік співвітчизників із глибоким гортанним акцентом. Можливо. Утім, спостерігаючи за тим, як працює невелика пекарська команда в одній із київських «лавашень», я зауважую її унікальну організованість та злагодженість.

Гарячий «лаваш». Випічка на очах у клієнтів.

-Доброго дня! Смачного! – завжди всміхається мені один із її пекарів Гєла у відповідь на «Діла мшвідобіса» («Доброго дня»), або ж «Мадлобт» («Дякую»).

З його завжди усміхненого обличчя, я висновую, що справи в пекарні йдуть на краще. Невеликий напозір засклений кіоск із тандиром (піччю) усередині виріс кілька місяців тому, ніби із під землі. Грузини задоволені. Мешканці одного з київських районів теж.

Вірмени

Ще один із кавказьких народів, який не лише давно облюбував Львів та Київ, але й загалом ще з часів середньовіччя – Україну. Решта кавказців здебільшого не надто захоплено відгукуються про вірмен.

Особливо азербайджанці, що цілком зрозуміло через турецько-вірменські проблеми та Карабаський конфлікт.

-Армєнія – ета наш офіс, – якось пожартував один із моїх вірменських знайомих у Києві, натякаючи, що більшість цього народу мешкає в еміграції, й меншість – на батьківщині.

Попри всю політкоректність, треба визнати, що одна з вірменських рис – це, справді, хитрість. Саме про неї, описуючи вірмен, найчастіше згадують їхні сусіди по Кавказу. Окрім того, на тлі антиімперських настроїв мешканців колишнього пострадянського простору, постійний проросійський вектор Вірменії також пробуджує негативні емоції.

Дехто з моїх співрозмовників-грузин вважає вірменів п’ятою колоною в Грузії, настрої азербайджанців, чи проісламськи налаштованих мешканців північного Кавказу годі й згадувати.

Через таку виняткову політичну позицію на Кавказі, а особливо – через напрочуд давню історичну пам'ять та культуру, вірмени також, як і узбеки, нагадують вкрай замкнений, самодостатній етнос, що не поспішає асимілюватися.

Тільки, на відміну від узбеків, вірмени серед мігрантів мають і найзаможніший та найрафінованіший вигляд. Дорогі вірменські «кабаки», де часто засідають «свої», підкочуючи на дорогих «мерсах» – для Києва вже давно звичайне явище. Взаємовиручка, міцні родинні узи – це все одразу кидається у вічі, коли спостерігаєш за вірменами.

А про те, що турки не влаштовували їм геноциду – марно й заводити мову. Горді та солідарні вірмени просто перестануть з такими людьми не те, що розмовляти, а й вітатися. Українцям є багато-чому повчитися в цього кавказького народу.

Однак, є в цих вихідцях із гір ще одна риса, яка, мабуть, залишиться назавжди притаманною лише їм – це тонке, навіть провокативне, відчуття гумору. Сам не помітиш, як забудеш про всякі ворожнечі.

Замість епілогу

Таке воно емігрантське розмаїття лише малої дрібки етносів та народів, які невпинно форсують наші кордони. Тут відібрані саме ті з них, які найтісніше історично й культурно пов’язані з Україною.

Хтось – мігрував у цих степах ще тисячі років тому, як предки таджиків, одні ділили землю з кримськими татарами, як узбеки, другі торгували в середньовічному Львові, як вірмени, ще хтось – валив із нами совок та завжди дружньо ставився до українців, як то грузини та азербайджанці.

Ці люди нам дружні й доброзичливі, а українцям не властиве хамсько-брутальне ставлення до мігрантів з пострадянського простору. Це радше проблеми російські, іприкро, коли останнім часом різні ультра-патріоти, штибу «Свободи», намагаються прищепити ці російські проблеми й на нашому ґрунті.

Хай вони залишаються там, на Півночі, та ще, може, в середовищі різних покалічених совком «категорій», на кшталт «воїнів-інтернаціоналістів», істеричних русофілів, чи захисників міфічних «слов’янських братств» – такі «радянські рудименти», усього-на-всього, потребують співчуття.