Не жертви війни,а лише величезні числа

Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно.  Як гуманіст, спробую знову перетворити числа на людей. Бо ж лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам’яттю. Без історії пам’ять стає приватною – сьогодні це означає національною. Числа, натомість, стають публічними – тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам’ять належить мені, і я маю право діяти з нею, як забажаю; числа – об’єктивні, отож, ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі, чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а іншою-бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни, і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання і таким чином претендують на мантію невинуватості.

У XXI столітті російські очільники пов’язують свою країну з більш чи менш офіційними числами радянських жертв Другої світової війни: 9 мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані є об’єктом бурхливих суперечок. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони є радше демографічною проекцією, ніж статистикою. Але, слушні вони чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Якою б не була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв містить Україну, Білорусь і балтійські держави. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував у 1939 році – східна Польща, балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули у жахливо високих пропорціях, і численні жертви загинули не від німецького, а від радянського загарбника. Найважливішими у цих великих числах є євреї – не російські євреї, з яких загинуло лише близько 60 тисяч, – а євреї радянської України та радянської Білорусі (майже мільйон), а також ті, чиї землі окупував Радянський Союз, перш ніж їх убили німці (ще 1,6 мільйона).

У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.

Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні – важливому місці як Сталінового голоду 1932-1933 років, так і Голокосту 1941-1944 років, – кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду – без найменшої спроби це число обґрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3,94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни).

Перебільшення – явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом – виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам’ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головним джерелом надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна зустріти джерела, що необгрунтовано говорять про 1, або навіть 2 мільйони смертей.

Ще у 1974 році звіт західнонімецьких архівів встановлював кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, оскільки згадані в ньому числа були занизькими, щоб слугувати політичній меті удокументування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож, щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в одному з попередніх розділів) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу.

Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подібною до долі численних радянських та польських громадян, що тікали (чи що їх евакуювали) під час німецького наступу і німецького відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських та польських громадян, що зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців – у втечі, евакуації чи депортації – не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських та латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство – речі під багатьма оглядами пов’язані, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, не були політикою масового вбивства у тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост.

Із понад 4 мільйонів польських громадян, що їх убили німці, близько 3 мільйонів були євреями. Кожного з цих 3 мільйонів євреїв рахують як польських громадян, якими вони були. Чимало з них ідентифікували себе з Польщею; дехто з тих, що загинули як євреї, навіть не вважав себе євреєм. Понад мільйон із цих євреїв також зараховують до числа радянських громадян, оскільки вони жили на тій половині Польщі, що її на початку війни анексував СРСР. Більшість із цього мільйона осіб жили на землях, що нині належать до незалежної України.

Єврейська дівчинка, що нашкрябала листа матері на стіні ковельської синагоги – до чиєї історії вона належить? Польської? Радянської? Ізраїльської? Української? Вона писала польською; інші євреї, що того дня опинилися в тій синагозі, писали ідишем. Що казати про матір Діни Пронічевої, єврейку, яка російською закликала доньку втікати з Бабиного Яру, що розташований у Києві, який нині є столицею незалежної України? Більшість євреїв у Ковелі та Києві, як і в багатьох інших місцевостях східної Європи, не були ані сіоністами, ані поляками, ані українцями, ані комуністами. Чи справді можна стверджувати, що вони загинули за Ізраїль, Польщу, Україну чи Радянський Союз? Вони були євреями, польськими або радянськими громадянами, їхні сусіди були українцями, або поляками, росіянами. Певною мірою – звісно, тією, що історії цих чотирьох країн взагалі існують окремо одна від однієї, – вони належать до історій чотирьох країн.

Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в струмені безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам’ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа – незводима. За всієї своєї складності, історія – єдине, що є у нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з’ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало…

У межах історії масового вбивства на Кривавих землях слід пам’ятати про один мільйон (помножений на один) мешканців Ленінграда, що померли від голоду під час облоги; 3,1 мільйона (на один) радянських військовополонених, що їх між 1941 і 1944 роками вбили німці; або 3,3 мільйона (на один) українських селян, що їх у 1932-1933 роках голодом заморив радянський режим. Ми ніколи не знатимемо ці числа достеменно, але й вони приховують особистості: селянські родини, що мусять приймати страшні рішення; в’язні, що гріють одне одного в землянках; діти на кшталт Тані Савичевої, що спостерігають за загибеллю своїх родин у Ленінграді…