1939-1945: НЕПИСАНА ІСТОРІЯ. Сімейні спогади про Другу Світову

Два роки тому був проведений маштабний проект "1939-1945. Неписана історія", у якому ТЕКСТИ й інші ЗМІ, серед яких Українська Правда, Gazeta.ua, Україна Молoда та інші публікували розповіді та спогади про наших рідних, які пережили Другу світову війну. ЗМІ, що долучилися до проекту, отримали десятки історій. Вони кардинально відрізняються від офіційної версії.

Не всі вони героїчні, не всі відзначаються точністю історичних обставин. Але всі - щирі. У цій статті ми пропонуємо дайджест деяких із них.

Одної ночі поснули, знесилені, в переліску. Дід прокинувся від звуку мотоциклів. Схопився, бачить: на узліссі з білим прапором стоїть їхній командир - капітан-естонець, а лісок весь оточили німецькі автоматники на мотоциклах.

Опір не мав жодного сенсу. Спасибі капітанові-естонцю, що не підняв своїх хлопців на безглузду стрілянину супроти моторизованої армади автоматників.

У кишені в діда була грудка цукру. Та грудка з водою була його єдиним харчем кілька днів у таборі для військовополонених.

Прихід німців зостався в пам'яті гнітючим почуттям розпачу. На відміну від нас, молодих, старші люди досить спокійно (якщо не сказати прихильно) поставились до приходу ворога. Їм у свідомому віці випало пережити колективізацію й голодомор - здається, Радянська влада достатньо залила їм за шкуру сала.

НА ВІДМІНУ ВІД НАС, МОЛОДИХ, СТАРШІ ЛЮДИ ДОСИТЬ СПОКІЙНО (ЯКЩО НЕ СКАЗАТИ ПРИХИЛЬНО) ПОСТАВИЛИСЬ ДО ПРИХОДУ ВОРОГА.

-------------------------

Німці відходили, стримуючи нас невеликими ар'єргардами. Наш командир, младший лейтенант, підніма в атаку, кричить, нахваляється пістолетом (на власні вуха чув, як старші дядьки гомоніли, що треба б його пристрелити). Бійці неохоче підіймаються, біжать, падають, повзуть. Знов біжать. Особливо жахливо кричать поранені в живіт.

Ми викинули щиток від кулемета, бо його здалеку видно, німці накривають мінометами. Мотузок метрів 15 прив'язали до кулемета, постріляли - міняємо позицію - переповзаємо, а потім за мотузок тягнемо кулемет. Осінь, дощі, в німців кулеметні стрічки металеві, в нас - брезентові, намокають, постійно заїдають в замкові.

Під’їхали до річки Кам’янки, мої супутники витягли з багажника автомат і велику протитанкову міну. Далі йшли пішки, навіть трохи заблукали, перш ніж добралися до колії. Залізницю тоді охороняли мадяри, ми вивчили графік патрулювання і в слушний момент встановили міну. Довго чекали, нарешті, десь о 3–й ночі, почули шум поїзда. Як калатало моє серце! Раптом землю струсонуло, пролунав сильний вибух, і зовсім поруч просвистіли осколки...

-------------------------

Якби ви тільки знали, як заїдають комарі в заплаві Прип’яті! А взимку всі страждали від холоду... Волога землянка — це найкомфортніше, що могло бути. Для більшості ж було лісове багаття, або й без нього... А як гірко було бачити спалені карателями села! Запам’яталося село Мухоїди — ми туди зайшли, коли вже дотлівали головешки...

Згодом ми дізналися, що з гітлерівцями воюють не лише червоні партизани, а й українські повстанці. Командири про це ніколи не згадували, але хлопці між собою пошепки говорили. До речі, я партизанив в українській вишиванці.

Якось улітку 1943 року підходить до мене побратим і каже: «Ти чув, що під Чоповичами українська армія розгромила німецьку сотню? Майже всіх поклали! Тільки нікому не кажи...» Так, переважно завдяки розвідникам, ми дізнавалися про рейди УПА. Згодом дехто з наших перейшов до українських повстанців, вони були ріднішими.

Марію забрали на війну з першого ж дня як професійного фармацевта - розпоряджатися ліками. Прикріпили до одного з батальйонів. Щойно вона за викликом переступила поріг військового комісаріату, як її повідомили: зібратися за кілька годин, узяти найнеобхідніше - і на фронт.

Перша реакція жінки - сльози, прохання відпустити. Незворушний та втомлений військком відповів на це всього кількома словами: "Вибирай. Або ти йдеш на війну та матимеш змогу вижити, або я тебе на місці розстріляю". Певна річ, бабуня обрала фронт.

-------------------------

"АБО ТИ ЙДЕШ НА ВІЙНУ ТА МАТИМЕШ ЗМОГУ ВИЖИТИ, АБО Я ТЕБЕ НА МІСЦІ РОЗСТРІЛЯЮ"

Мабуть, найстрашніше, що пережила бабуня за час війни - це "Харківський котел" 1942 року, коли радянські війська намагалися звільнити столицю Слобожанщини, але через безглуздість командування потрапили в оточення та втратили щонайменше 200 тисяч загиблими.

Володимир Корсун, заступник голови Черкаського обласного відділення Українського фонду культури - про дитячі спогади від війни та окупації

Після вступу німців на всіх колодязях з’явились фанерні таблички двома мовами: “Trinkwasser – Питна вода”. Сільрада стала зватись управою. Селянам було запропоновано вибрати старосту.

Обрали дядька з Курилівки, якого я раніше не знав. Опецькуватий і неповороткий, він викликав у нас, хлопчаків, зневагу, але насправді нікому ніякого зла він не заподіяв, хоча свої десять років за це староство і відсидів. Але це було згодом.

Оголосили про створення поліції. Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна, недавній бригадир тракторної бригади (за тих часів неабияка посада!).

Він пішов до німців, заявив, що в районі залишено партизанський загін, показав таємні схованки з продовольством, зброєю і боєприпасами. Всі партизани були арештовані і повішені на площі у Валках. Серед них голова сільради, а також наші вчителі Требухов, Обрізан, Абрамов.

Спустя два дня после ухода наших пришли немцы. Это было 11 сентября, шел дождь. Высокие немцы в касках и дождевиках ехали на мотоциклах с люльками, на животе у них зачем-то висели алюминиевые пластины. Мы с сестрой наблюдали за ними в окно.

Солдаты сразу схватили 13 местных мужчин, включая председателя колхоза, секретаря, бригадиров, вывезли их из села и расстреляли. Так мы оказались в оккупации.

Когда немцы взяли Севастополь, через нашу деревню они часто вели советских пленных. Если кто-то из них оступался и падал, стреляли в упор. Моряков не любили больше всего - с ними никогда не церемонились. Когда первая колонна с пленными прошла, вдоль села мы насчитали 18 трупов. Их тела мы похоронили в общей могиле.

-------------------------

Утром всех жителей нашей деревни - это были, в основном, старики, женщины и дети (мужчины все были еще на фронте) - привезли на ближайшую железнодорожную станцию, где вместе с другими людьми погрузили в телячьи вагоны с решетками вместо окон и повезли, не говоря куда и зачем. Спустя 22 дня, сойдя с поезда в далеком Узбекистане, мы узнали, что в тот день, 18 мая 1944 года, из Крыма депортировали весь крымскотатарский народ, обвинив в сотрудничестве с немецкими оккупантами.

Из нашей деревни (а она была полностью татарская) в 41-м ушли воевать с немцами 125 человек, а живыми вернулись только 27. Два моих старших брата тоже погибли на фронте. Но у советской власти была своя математика…

Миколу призвали до армії у травні 1941, а в червні його застала війна. Служив він тоді в навчальній частині авіаполку поблизу Коломиї. Водіїв для відступу маси техніки не вистачало, і Миколу взяли помічником шофера вантажівки.

"Ми поїхали за танками на Київ, - згадує дід, - Авіація наша була в Кам'янці, її всю знищили в перші дні війни, а тоді й нас почали бомбардувати. "Месершміти" з'являються раптово, стріляють по машинах... Дороги димлять, все завалено, масу вбитих везуть на підводах...".

Відступаючи на схід, у Житомирі спалили бензобазу, щоб не дісталася німцям.

"Наш автобатальйон - до 80 машин - відстав і наздоганяв у цьому безладі свою частину - з пальним і патронами, але без їжі. Щоб не помітила німецька авіація, їхали лише ночами; за увімкнуті фари - розстріл.

-------------------------

Навесні 1945 року Міхаель, охоронець із госпіталю, раптом запросив Миколу додому.

"Приїхали, жінка його принесла нам закуску. І він каже до мене: У мене донька 18-річна і більше нікого немає. Давай я тебе оформлю як свого зятя.

Думав, що як родича червоноармійця, радянська влада його не чіпатиме. Німці боялися дуже за свої родини, бо й справді наші в Німеччині всяке творили, я це потім бачив на власні очі.

МІЙ ПРАДІД БУВ БУРГОМІСТРОМ ХАРКОВА ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ. САМЕ ТИМ БУРГОМІСТРОМ ОЛЕКСІЄМ КРАМАРЕНКОМ, НАКАЗ ЯКОГО ПРО ЗАБОРОНУ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ В ДЕРЖАВНИХ УСТАНОВАХ МІСТА ЦИТУЮТЬ ЧАС ВІД ЧАСУ ПРОРОСІЙСЬКІ ВИДАННЯ.

З усіх великих українських міст життя в Харкові було чи не найтяжчим. Нацисти свідомо обмежували доступ городян до продовольства, запровадили надзвичайно жорстокі репресії.

А втім, задля антуражу, і тут потрібно було організувати місцеве українське самоврядування. І, як розповідає історик Анатолій Скоробогатов, німці після консультацій з викладачами Технологічного інституту - де, можливо, була їхня резидентура - призначили бургомістром Олексія Крамаренка.

-------------------------

В серпні 1942 року Олексія Крамаренка арештувало гестапо. За однією версію, за якісь продовольчі махінації. За іншою, він надто активно допомагав визволяти в’язнів концтабору на Холодній горі - в тому числі партизанів та євреїв.

Крім того, приятелька їхньої родини Іванцова передавала від радянської розвідки пропозицію про співпрацю, а Крамаренко відмовився, і за це інформацію про нього червоні могли „злити” своїм нацистським колегами. А може, навпаки, він справді співпрацював з радянською розвідкою чи Опором. Словом, як сказало гестапо моїй бабусі Валерії, „вашого батька ув’язнено до кінця війни”.

Хтось казав, що німці його розстріляли, хтось – що вивезли до Польщі під час відступу. А ще один знайомий нашої родини нібито бачив Олексія Крамаренка після війни у Лондоні, де він жив під іншим іменем. Хоч, може, це все просто романтичні легенди…

Одного разу у хаті німці організували пекарню. Звичайно, бабусі трохи з того діставалось. До хати завозили борошно і, головне, дрова, що на той час на селі чомусь вважалось великою цінністю. Цим дровам дуже позаздрила сусідка Дунька, яка, пішла в управу і сказала, що бабуся - дружина комісара, а "всіх комісарів ви вішаєте".

Сім'ї комісарів німці, справді, страчували, і наступного ранку до хати прийшли гестапівці ("в чорній формі") і по-бюрократичному спокійно повідомили, що оскільки вона - дружина комісара, то і її, і її дітей завтра повісять.

Вмовляння не мали жодного сенсу, і бабуся добре пам'ятає, що дуже хотіла аби її повісили першу, аби не бачити як вішають дітей. І їх би точно повісили. Якби бабусі Мані не прийшло в голову показати гестапівцям довоєнну фотографію, на якій, з петлиць видно, що її чоловік ніякий не комісар, а "лише" офіцер Червоної Армії. Страту скасували.