ЯК ВИНАЙШЛИ ГАЛИЧИНУ

Професор університету Нью-Йорка Ларрі Вулф — історик Центральної та Східної Європи, відомий своєю монографією про «винайдення Східної Європи» інтелектуалами та монархічними урядами епохи Просвітництва («Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва», перше видання —  1994 р., перекладено українською видавництвом «Критика», 2009 р.).  стверджує, що до 1772 р. Галичини не існувало. Її винахідником він вважає австрійського канцлера, графа Венцеля Кавніца, який зумів переконати імператрицю Марію Терезію у необхідності співучасті в першому поділі Польщі задля забезпечення балансу влади на європейській політичній шахівниці. Оскільки Марія Терезія вагалася (як «освічений» монарх, вона не бажала опускатися до середньовічного аргументу «права меча». «Що більше вона плаче, то більше вона хоче», — іронізував над австрійською імператрицею прусський король Фрідріх II), В. Кавніц остаточно її переконав, навівши аргумент перебування Галицького князівства під зверхністю угорських монархів у 

XII ст. Тож пізніше польське завоювання Галицького князівства автоматично ставало нелегітимним. «1792 р. певний анонімний поет [уперше] підписався як «Галичанин», і з кінця XVIII до ХХ ст. були такі, які ідентифікували себе  галичанами; хоча вони водночас приймали й інші ідентичності. Галицька ідентичність була фундаментально провінційною, а її еволюція демонструє важливість провінційного як ідеологічного потенціалу, який співдіяв  з національною  й імперською силами. Маючи на увазі Південну Америку, Бенедикт Андерсон писав: «Щоб зрозуміти, як адміністративні одиниці можуть поступово стати батьківщинами, треба побачити способи та шляхи, за допомогою яких адміністративний поділ створює нові вартості». Галичину спочатку винайшли як адміністративну одиницю у XVIII ст. і тільки відтоді  вона почала набувати культурної вартості впродовж провінційної історії  в контексті імперії Габсбурґів». 

Утім, як назвати завойовані землі, австрійці спочатку не знали, в серпні 1772 р. перший губернатор Галичини, граф Антоній Перґен пропонував назву «Велике Львівське князівство». Однак уже в жовтні під час урочистого святкування приєднання Львова до Австрії у місті розклеїли плакати про ревіндикацію (повернення) «Королівства Галичини й Льодомерії» (Володимирії). Відтак про нещодавню приналежність нової провінції до Польського королівства у Львові воліли не згадувати, а піддана просвітницьким реформам Галичина мала сама написати свою історію з чистої сторінки («цивілізуватися») — як країна без  минулого. 

Оскільки Л. Вулф спеціалізується в галузі інтелектуальної історії, то структура презентованої монографії, а відтак і періодизація проблеми, прив’язана до інтелектуального життя Галичини. Перший розділ «Винаходячи Галичину:  йосифінське просвітництво та поділи Польщі» акцентує увагу на відомих подорожніх нотатках Франца Краттера, відповіді Краттеру бельгійця Альфонса Гайнріха Траунпау (Alphons Heinrich Traunpaur, Chevalier d’Ophanie), діяльності Йосифа Максиміліана Оссолінського, анонімній поемі «Галичанина» 

history.fas.nyu.edu

Хоч Л. Вулф замало працював в архівах, все ж він залучив до своєї праці також маловідомі та цінні публікації (здебільшого німецькою мовою), які у нас знані замало 

1792 р., опері Войцеха Богуславського «Краків’яни та гуралі». Другий розділ «Реставрація Галичини: політика Меттерніха та комедії Фредра»  розповідає про відновлення статусу Галичини після воєн Наполеона Бонапарта; якщо В. Кавніц створив Галичину, то його наступник, князь Клемент Меттерніх, — галичан;  крім аналізу спадщини Александра Фредра, чимало уваги приділено обставинам заснування «Львівської газети» (1811) та галицьким сторінкам біографії Франца Ксаверія Вольф­ґанґа Моцарта (сина видатного композитора). Третій розділ говорить сам за себе — «Галицьке дитинство Захера-Мазоха: від народних пісень до різанини». Автор має на увазі 1846 рік у Західній Галичині, коли польські селяни потопили в крові чергове польське повстання, відтак створену на Віденському конгресі 1815 р. ефемерну Краківську республіку анексувала Австрія. Краківську землю спочатку називали Нова, а невдовзі — Західна Галичина. Четвертий розділ «Галицьке запаморочення: значення різанини» обговорює наслідки селянського повстання 1846 р. для польського національного руху в контексті «ідеї Галичини». П’ятий розділ «Після революції: підняття краківської газети «Час» і вступ на престол Франца Йосифа» — кульмінаційний. Л. Вулф вважає, що проголошення автономії 1861 р. остаточно утвердило ідею Галичини як компроміс фантазій В. Кавніца та К. Меттерніха з насамперед польським національним рухом. «Наприкінці XVIII ст., після утворення Галичини, Габсбурґи трактували анексію провінції як цивілізаційну місію, сформулювавши ідеологію ролі Австрії як засобу проти уявної відсталості провінції… 1866 р., коли Галицький сейм заявив про свою лояльність до імператора, промовчавши про поділи Польщі XVIII ст., цивілізаційну місію Габсбурґів адаптували до образу Галичини як бастіону, а не ізгоя західної цивілізації. Бо в ХІХ ст. ідея цивілізації включала права національності, гуманізму, справедливости та верховенства права коронних країв на автономію. Не говорилося відверто про імпліцитне протиставлення західної цивілізації Російській імперії, приховані впливи якої на русинів, як вважали, загрожують галицькій та австрійській інтеграції». 

У наступних розділах («Пересічний галичанин в епоху автономії: фантазії та статистика слов’янського Орієнту», «Галичина зламу століть: привиди та монстри», «Нова доба починається: поза межами можливого», «Наслідки геополітики: ліквідація Галичини», «Привид епілогу») автор простежує, як функціонувала крайова галицька ідентичність у наступні епохи, завершуючи сьогоденням. 

А тепер час на зауваження. Акцентуючи на літературі, Л. Вульф зовсім не звернув увагу, як ідея Галичини впродовж XIX ст. трансформувалася в ідею польського та українського П’ємонтів. Зауважу, що поняття «польський П’ємонт» дослівно вживали рідко; термін «український П’ємонт» вперше вжила українська газета «Діло» 1890 р.; він остаточно увійшов в обіг після статті М. Грушевського «Український П’ємонт» 1916 р. 

Надто радикальним видається твердження автора про «ліквідацію» Галичини в сенсі «ліквідації» галицької ідентичності. Навпаки, галицький проект Кавніца-Меттерніха виявися напрочуд живучим, переживши не лише польське поняття Malopolska Wschodnia (і Ziemia Czerwienska, додам від себе), а й набагато серйозніший наступ радянської влади. Утім термін «Галичина» не забороняли ані поляки, ані росіяни. Пригадую, як нас, студентів історичного факультету ордена Лєніна Львівського державного університету ім. І. Франка, вчили розрізняти поняття «Галичина» (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області) й «Західна Україна» (три попередні, а також Волинська, Рівненська, Закарпатська, Чернівецька області, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя; Буковина була складовою частини Галичини до 1849 р.). 

Наголошуючи на образах Галичини інтелектуального істеблішменту, американський учений так і не відповів на запитання: чому галичани так легко та безболісно засвоїли ідеологічний конструкт Кавніца-Меттерніха, вперто тримаючись його як у сучасній Україні, так і в Польщі, єврейських кварталах Нью-Йорка, зрештою, в усіх інших краях, куди їх закинула доля. 

Хоч Л. Вулф замало працював в архівах, все ж він залучив до своєї праці також маловідомі та цінні публікації (здебільшого німецькою мовою), які у нас знані замало. Відзначимо також новаторське прочитання ним класиків, передовсім Л. Захера-Мазоха й А. Фредра, а також чудовий авторський стиль. Тому вказані недоліки не псують загальне добре враження від книги, яку, гадаю, варто перекласти й українською. 

PS. 20 квітня 2012 р. міністр науки Австрійської республіки Карл Хайнц Техтерле вручив Л. Вулфові державну премію ім. Карла фон Фоґельсанґа за монографію «Ідея Галичини». «Львівська газета» вітає професора Л. Вулфа з цією високою нагородою та бажає йому нових творчих звершень.