Алкоголіки. Світ, як завжди, пливе, ніби «біла річка».

-Дивись, достав! Пішли зі мною в парк- підпухлий Йожик показує замотану в газету «чекушку». Він навіть не підпухлий, він запух, його харя роздута на десяток сантиметрів, більше ніж треба. Права рука давно відмовила. Вона не рухається.

-Шо з рукою Йож? – запитую якось я.

-Та, блядь, паралізувало, сука нахуй. Ми коли з Римаром їздили в Москву пахати, ну, заробили тоді солідно. Далі я мав на свадьбу їхати до Коляна. Дав малому сотню, а далі пішло…

Коротше, історія така, що на «свадьбу» Йожик не доїхав. Його підібрали «бухим» повністю на автовокзалі. Тільки якщо раніше алкоголіків здавали в ЛТП, то зараз у край критичному стані можу привезти і в реанімацію, або ще в якесь відділення лікарні. У принципі, не найгірший варіант.

Любителя екстатичних станів прив’язують до ліжка, насильно ставлять капельницю – під ранок, або пополудні вже прибігають з криками й істериками рідні. Правда, пуття від цих істерик мало. Ще й коли санітари влаштовують тортури, штибу: «Йди нахуй! Ніякої води я тобі не дам пити! Ніззя! Капельниця» - узагалі все як в анекдоті «жизнь нє удалася».

Власне, в реанімації Йожику й відмовила рука. Назавжди. Йожик – персонаж із провінції. У багатьох західноукраїнських містечках та селах тут так водиться: заробив, дай десятку-сотню дитині чи-жінці – а далі пробухуй усе в місцевому барі, «желатєльно одівшись у солідні спортивні штані».

-Знаєш, друг, у мене така проблєма – пригадую я Йожикові історії, тільки коли він кілька років тому вселився до мене в Києві робити ремонт (власне, вже вселився, бо не мав, де жити) – Я граю на цих автоматах з ручками, «бандітах», карочє. Ну, я часто проігрую, тут я заклав цепочку в ломбард. Можеш мені тисячку наперед виплатити, бля, буду, завтра бойлєр поставлю?

Йожика я ледве виселив. Ніякого ремонту він не доробив, а те що зробив – то правильніше сказати, вгробив. Це був алкаш з особливої київської касти. Вона називається гордо, всі здригаються, коли вони чухають Теремками, або Оболонню, чи бухають з торгівками, перекупками й офіціантками на пляжах у Гідропарку – це «строітєлі», вихідці з усіх наших міст, містечок, сіл.

Всі вони тягнуться сюди в пошуках роботи: побути «вдалі от жон», відпочити на ремонтах київських лохо-жлобів, попити «Хортиці» вперемішку з пивом «Зіберт».

Правда, Йожика, жаль. У школі ми навіть товаришували: пиво-водка текли рікою, поки лохуваті школярі «втикали» у всяку фізику з ботанікою, і двадцятиградусним закарпатським «Гроном» ще ніхто не гребував.

Тим паче після цього можна було залізти через квартирку до сусідів і вже в них закінчити п’янку риганиною від краденого «Шампанського», поки в хаті нікого немає. А хулі? Всі ж друззя… Райончик наш. Їбать-капать. Наш. Із рагулями, із заробітчанами, зі своєю алкашнею – як тут усе ахуєнно, як мило, як гарно.

-А шо єта у нас такоє? – нахабне чмо в шкірянці з засаленим рудим волоссям щіпає Люду за сосок, поки та п’є пиво на качелі в парку. Ми сидимо втрьох: я, Люда, Вітя-металіст.

-О, патріоту, нє нравіцца, - обертається Вітя до мене, ловлячи мій нахмурений погляд. – Патріот! В п’ятнадцять лєт уже тьолак пара ва всє дири єбать, а нє с флагамі насіцца!

І єбу! – трохи зніяковіло відповідаю я й переводжу очі на Люду. Зрештою, та абсолютно спокійно реагує й тоді, коли її далі називають «жабою». Правда, іноді, вона, жартуючи-хіхікаючи, у відповідь агресивно лається та обзивається.

Люда торгує паленою водярою на базарчику. Якраз навпроти мене, поки я впарюю клієнтам розведене водою пиво (були такі ключі заводські, ми з приятелькою прикупили один, ну й парили всім «продукт»– із шести пляшок сьома на шару виходила; вигідний бізнес: можна рекомендувати усім кіосочникам).

Три літа підряд, саме в розквіт пивної індустрії, коли можна було «бодяжити» й «Запорізьке», й «Старий Дніпро», я спостерігав за Людою.

-Ну шо, арганізавать дєвачьку? – запитала мене якось приятелька по бізнесу, хитро всміхаючись й зиркаючи з-під густо нафарбованих повік очима на Люду навпроти.

-Нє нада єму тваіх дєвачєк! – відповіла тоді жопата Марина-водочніца (її Славік був каратист, чорний пояс, всі діла-мана).

Утім, я завжди уявляв Люду з історій:

-Да, Шарапов нармальний мужик. Ми єму всьо організавалі водку, закусь, он – нам дєвачку. Причьом нармальную бабу привьол к сєбє. Ми йейо там і єбалі, в єво канурє. Толька Вова бєгал-драчіл, крічал: «Я же нє імпатєнт,я нє імпатєнт! Ну да хуй с нім», - розповідає «крєндєль» з під’їзду.

-Бабу Люда звали? – запитую я.

-Да, кажись! – кидає він.

Власне, ми з нею зустрілися через років десять. Я впізнав її, вона мене – ні. Брудний секонд-хенд - ряба трикотажна футболка з дурнуватим написом і ще дурніша ситцева спідниця в біло-зелену смужку - звисав із неї щось штибу як середньовічне дрантя. Обдерті, запорошені чорні туфельки важко цокали асфальтом.

Рештки неякісної помади на губах навівали кепські фантазії - яскрава червона помада, розмазана по куточках губ. Люда, ніби колись, ішла, похитуючись, ковтаючи з «горла» пиво, яке я більше не «бодяжив». Вона жила всього за два будинки від мого. Тільки тепер у її тілі було щось огидне, щось дико відштовхувало.

Спита дівчина, колись гарне привабливе тіло, ніби тхнуло сечею, спермою, брудом, кислими пивними випарами, солодкуватим потом і солоною дешевою таранею.

Щоправда, соромно від цієї всієї картини на фоні пощербленого асфальту й сірих бетонок довкола з поодинокими тополями, було не їй, соромно було мені. Чому? А хто його знає…

Патріот (и), бля.