УКРАЇНА БУЛА,Є І БУДЕ

У нашому уявленні українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали "ворогів і зрадників" (часто - цілими сім'ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.

Але століттями ми жили, кохали, будували, торгували, сіяли. Українці ставали міністрами і маршалами, винахідниками і бізнесменами, письменниками і громадськими діячами, та й просто добре працювали. Нам є чим пишатися.

Відомо, що реальність неможливо точно передати за допомогою слів. Будь-який опис реальної ситуації буде неповний та суб'єктивний. Це особливо добре видно на прикладі підручників з історії: залежно від політичних переконань автора, ті самі факти можна інтерпретувати абсолютно по різному.

У більшості випадків автор підсвідомо «підганяє» реальність під свою концепцію: відповідно, активно висвітлюються "зручні" факти; а "незручні" подаються, як другорядні чи непевні, або ж про них взагалі не згадують.

Прикладів занадто багато, щоб їх цитувати, але достатньо лише порівняти українські, радянські, польські та російські підручники історії.

Зрозуміло, що в ідеалі треба якомога наближати історичні міфи до реальності - інакше вони виглядатимуть просто смішно (як історія, що Ісус Христос був галичанином). Але навіть якщо спиратися на перевірені факти, все одно багато що залежить від загальної концепції.

ДОМІНУЮЧИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МІФ - "ІСТОРІЯ ПОРАЗОК І СТРАЖДАННЯ": УСЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ СКЛАДАЛАСЯ З ОКУПАЦІЙ, ПРИГНІЧЕННЯ І КРИВАВИХ ПОВСТАНЬ

Отже, з низки можливих інтерпретацій реальності (історичних міфів) варто обрати найкорисніші і найпрактичніші.

Страждання

Міф має бути позитивний. На приклад, домінуючий український міф - "історія поразок і страждання": уся історія України складалася з окупацій, пригнічення і кривавих повстань... які закінчувалися ще кривавішими поразками.

Виходить, що українці тільки й робили, що страждали. Коли їм це набридало, вони повставали: чергові гайдамаки брали чергову Умань, героїчно різали "ворогів і зрадників" (часто - цілими сім'ями). Але тут влада підганяла війська і садила народних месників на палі, а решта населення продовжувала страждати. Таке життя тривало до 1991 року, коли Україна стала незалежною, але українці все одно продовжують страждати.

Такий міф привабить хіба що мазохіста. Мало-мальськи оптимістичній людині просто не хочеться вписуватися у цю концепцію. Хіба хочеться почувати себе постійним страждальцем та невдахою, що тільки й мріє комусь помститися?

Не хочу здатися Зрадником Нації, але протягом останніх століть, українці займалися не тільки стражданнями і різаниною. В них було багато інших, не менш цікавих справ. Та й не всі українці були бідними страждальцями...

Ну з чим, на приклад, асоціюється 17 століття? З Хмельниччиною, козаччиною, громадянськими війнами, фатальним союзом з Москвою.

Але було нормальне життя

Але у романі Валерія Шевчука "Срібне молоко" постає зовсім інше життя. Молодий дяк - поет і донжуан - мандрує Україною. Він наймається учителем до сільських шкіл... але довго ніде не затримується: якось так виходить, що усюди він поринає у романи з місцевими жінками - і йому доводиться шукати нову працю.

УСЮДИ - МИРНЕ І БІЛЬШ-МЕНШ ЗАБЕЗПЕЧЕНЕ ЖИТТЯ. ЛЮДИ ЖИВУТЬ, ЗАЙМАЮТЬСЯ КОХАННЯМ, ВІДДАЮТЬ ДІТЕЙ ДО ШКІЛ. Є ЗАКОНИ І АДЕКВАТНА СУДОВА СИСТЕМА

Через ті романи періодично потрапляє до судів різного рівня, але завжди викручується. Від Житомиру (який ще під Польщею) він доходить до вже вільної Гетьманщини, але у романі - жодного слова про політику. Усюди - мирне і більш-менш забезпечене життя.

Люди живуть, займаються коханням, віддають дітей до шкіл. Є закони і адекватна судова система: на Житомирщині вона трохи інша ніж на Гетьманщині, але й там і там вислуховують свідків, всебічно розглядають справу, а звинувачуваний (навіть бідний мандрівний дяк) має певні права.

Це нормальна країна, нормальне життя, нормальні люди. В такій країні хочеться жити, нею хочеться пишатися, з неї не хочеться виїздити.

Це - вигадка письменника? Ні. Книжка у значній мірі базована на історичних документах, зокрема на судових звітах. З описів судових справ можна скласти уяву про тодішній побут, норми поведінки, мораль і рівень життя. Виявляється - була-таки нормальна Україна.

Інший доказ - творчість Климентія Зіновіїва. Був такий український поет-мораліст 17-го століття. Таке враження, що ходив він тогочасною Україною і критикував усе, що бачить: побачить кота - критикує кота, побачить, що хтось вживає мило - критикує мило. Деякі з його віршів тепер здаються смішними.

Але попри все - це свідчення про тогочасне життя і побут, у всіх його проявах: від лазень до шинків, від сімейних відносин до ставлення до домашніх тварин. Висновок - той самий: в мас була нормальна країна із нормальним життям (тільки що не незалежна - але й Чехія тоді не була незалежною, та й Італія була поділена на частини).

Чому б не будувати ідентичність саме на цьому?

Замки і шляхта

Або, чому не пригадати, що й в Україні була своя аристократія і свої замки? Чим ми, зрештою, гірші від білорусів?

Ще у 1950-1970-ті, білоруський письменник Уладзімер Караткевіч написав низку історичних романів. У найвідоміших (http://uladzimir-karatkevich.com/bibl/bel/apovest/dpks.html"Дзікае паляваньне караля Стаха" і "Чорны замак Альшанскі" дія відбувається у старовинних білоруських замках, повних легенд, таємниць і ледь не привидів.

Герої постійно пригадують про події 15-16 століття, про білоруську аристократію того часу, її подвиги, її зради, читають давні книжки, писані старою білоруською...

Замок поблизу Червонограда. Вважається одним з найбільш таємничих. Під ним десь заховані княжі скарби. Конструюючи свої історичні міфи нам варто акцентуватися на своїй шляхті, а не на селянах

В Білорусі кепська ситуація з мовою і національною ідентичністю,

але національно свідомій молоді є, принаймні, чим надихатися. Ось,

на приклад, уривок пісні молодої рок-групи "РОКАШ":

"Зноў патанула ў снезе зямля

Халодны змрок над замкавай вежай

Паміж святлом і цемрай бязмежнай

Наше каханне з ільду крышталя"

Замок, сніг, таємниця, неземне кохання - що може бути краще?

В Україні теж були і замки, і шляхта, і таємниці і (впевнений) наші українські привиди. Біда у тому, що на початку 17-го століття більшість наших д'Артаньянів, Арамісів та Донів Кіхотів перейшли у католицьку віру - а отже були записані у категорію "вороженьків" і, ще гірше, чужинців-окупантів.

Цікаво, що одним з головних супротивників Хмельницького був український князь Вишневецький, нащадок знаменитого Байди Вишневецького. А ще на боці поляків бився, на приклад, князь Корецький і море інших етнічних українців.

ЗРЕШТОЮ, ПРОТИВНИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ЧИМАЛО ЗРОБИЛИ ДЛЯ УКРАЇНИ. І У ТОМУ, ЩО БОГДАНУ ВЗАГАЛІ БУЛО ЩО ВИЗВОЛЯТИ, Є ЧАСТИНА Й ЇХНЬОЇ ЗАСЛУГИ.

Звісно, тоді була війна. Але тепер, за 350 років, можна собі дозволити не записувати у інопланетяни абсолютно всіх супротивників Богдана. Зрештою, й вони чимала зробили для України. І у тому, що Хмельницькому взагалі було що визволяти, є частина й їхньої заслуги.

Міф про старовинні замки значно привабливіший від міфу про вічно пригноблених селян-страждальців.

Звісно, це теж міф: справжнє життя у замках не було аж так романтичним. За нашими мірками, воно було а) нудне (єдина розвага - полювання), б) незручне (зимою там було просто холодно), в) брудне (панство милося мало і рідко чистило зуби).

Але у 19-му столітті романтики створили замкам чарівний імідж: Прадавні Стіни зберігають Таємниці Минулого; Духи Предків блукають Закинутими Вежами і Підземеллями; колись тут Чарівні Панни кохали Благородних Лицарів, і те Кохання проходить крізь Віки...

Це вже стало стереотипом. Не обов'язково ж вигадувати щось неземне. Достатньо розповісти про цілком реальні речі: про Луцький, Корецький та інші замки, про аристократів 15-го, 16-го та 17-го століття (а чому б не 18-го чи 19-го? Що вони – усі українофоби? А Гоголь? А той-таки Скоропадський?)

Козацтво

Знов-таки, як ставитися до козацтва? Багато хто його уявляє так: “... горілка, замаслені пики, приклеєні вуса й між матюками вигуки “гей-гей”... Ось такий образ дуже довго і вперто витворювався й міцно постав у радянській історичній традиції – зображення козацтва запорозького як банди”. Це - слова українського режисера Олеся Саніна.

Сам він спробував зламати стереотип: показати козаків не гопниками, а нормальними людьми. Його фільм “Мамай” - гарний, романтичний, екзистенціальній. Одна біда - настільки повільний, що витримає його лише естет. Попри цей недолік, “Мамай” викликає гордість за Україну і предків (а не сором і не жалість).

Чому б не взяти за основу таку версію історії (тільки додати динамізму)?

Якщо казати, що Україна тільки те й робила, що невдало намагалася звільнитися, то це - оборонна позиція. Виходить, що саме існування країни і нації ставиться під сумнів.

Треба навпаки наголошувати, що Україна була, є і буде. І що крім невдалих повстань, було ще нормальне повсякденне життя.