Мало грошей, багато пафосу

В одній великій і дуже відомій українській компанії довелося спостерігати цікавий феномен: під одним корпоративним дахом уживалися дві паралельні структури – відділ кадрів радянського штибу і більш модерновий HR-департамент.

Перші займалися документообігом: штампували посвідчення і перепустки, оформлювали через численні анкети новачків і видавали величезні «бігунки» тим, хто звільнявся, закуповували подарунки дітям співробітників подарунки на Новий рік.

Цей департамент складався із 5-7 жіночок віком «добре за сорок», які добре знали старе і нове трудове законодавство, нюанси оформлення лікарняних, але були безпорадними на сучасному ринку праці і не орієнтувалися в посадових обов’язках системного адміністратора чи, скажімо, PR-менеджера.

"СОВКОВА" КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ В ДЕРЖСТРУКТУРАХ, ДЕРЖПІДПРИЄМСТВАХ І НАВІТЬ ПРИВАТНОМУ БІЗНЕСІ, КОЛИ ЙОГО ВЛАСНИК ПОХОДИТЬ ІЗ ЧЕРВОНИХ ДИРЕКТОРІВ

Двоє ж HR-молодиць із однойменного департаменту, навпаки, зневажали «строрежимну» бюрократію, натомість як риба у воді орієнтувалися серед джобоферів, володіли прийомами хедхантінгу і знали, на який тренінг з тімбілдингу відправити той чи інший підрозділ компанії.

В такій єдності і боротьбі протилежностей максимально точно відбилася сучасна українська система управління кадрами, властива абсолютній більшості компаній: радянський колективізм плюс прагнення бодай формально відповідати сучасним західним тенденціям.

Побуваємо на святах у різних відомствах

Його характеризує класична приказка: Вони роблять вигляд, що платять, ми - що працюємо

"Совкову" корпоративну культуру у чистому вигляді нині можна зустріти чи не в кожній держструктурі, державному підприємстві і навіть приватному, коли його господар походить із червоних директорів.

Перша і головна її ознака – це пафос. В індустріальних донецьких містечках і зараз нерідко можна натрапити на новенький, свіжепофарбований плакатик типу : «Мы любим тебя, родной коксохим!»

На власні очі бачив на Алчевському меткомбінаті, коли той належав вже не державі, а олігархічному Індустріальному Союзу Донбасу, діючу і ретельно оновлювану дошку пошани.

А як тут люблять професійні свята! Справа не тільки у головному, «профільному»: дні податківця у податковій чи дні металурга на меткомбінаті.

«Совковий» корпоративний календар щедрий: тут знають і коли день бухгалтера(«треба дівчат привітати»), і день автомобіліста(можна з мужиками у гаражі бухнуть), і день медицини (можна й медпункті до спиртику прикластися). Тут шанують усі іменини, дні народження, весілля дітей.

Окрема розмова – ювілеї і урочисті проводи на пенсію. Пафосна у корпоративних тонах привітальна листівка з директорським автографом, «чергові» промови колег і реліктових профспілкових функціонерів ну й на виході – пиятика за рахунок винуватця урочистостей.

У совковій корпоративній культурі діє негласне правило: від начальства – привітання, а дозвілля (читай - випивку) самі собі організуєте і обійдеться без доган. Підприємства такої культури – здебільшого незаможні або тотально корумповані, то ж кошти на корпоративи тут виділяють скромні і рідко.

Внутрішня атмосфера у таких «конторах», м’яко кажучи, специфічна. Платять мало, але по-білому і стабільно. У провінції це мотивує, бо на загал зарплатня виходить не нижче середнього, у великих містах консервує, бо що старша людина (а працюють там здебільшого люди немолоді), то важче перелаштуватися до роботи у приватній компанії з геть іншим темпом. Є лікарняні, можливо навіть «свій» санаторій, де недорого можна відпочити з родиною, чимала відпустка.

Роботу не дуже люблять, але роздмухують її значущість. Звикли працювати «від дзвінки до дзвінка», але якщо заманеться вищому керівництву якийсь аврал: обурюватимуться тихо, компенсації не вимагатимуть і звісно ж ні словом, не обмовляться, скажімо, пресі про порушення своїх прав.

Якось під час паніки навколо свинячого грипу керівник одного райвідділу освіти на Київщині дав педагогам рознарядку: пошити щонайменше 100 ватно-марльових пов’язок на кожну школу. Коли вчителі спробували пояснити, що не мають часу на це «рукоділля», керівник заперечив: «Ніч довга, нашиєте!» Проти такого аргументи ніхто заперечувати не став, тож заходилися бідолашні педагоги шити дефіцитні на той час пов’язки.

Психологічно працівник такої контори проживає два етапи: молодість і старість. Попервах ним керує романтика, бажання щось змінити на краще, зробити кар’єру, а де в кого – присісти на корупційні потоки. Згодом ті, хто так і не зміг піднятися службовими сходами «совкової» компанії, впадають у депресняк і живуть думкою «аби до пенсії дотягнути» - заслужений відпочинок для дежслужбовців чи працівників «шкідливого» виробництва починається десь за 40, тож жевріє надія ще якось реалізуватись, маючи невеличкий, але стабільний дохід від пенсії.