ЗРАДА

До травня 1964 року про діяльність розвідгрупи «Закарпатці» ніхто не знав. На  запит «Обласної  комісії по додатковому вивченню антифашистського руху на Закарпатті в роки Другої світової війни « 26 травня 1964 року з Центрального архіву КДБ при Раді міністрів СРСР було повідомлено наступне «… в  архівах Міністерства оборони СРСР та Центрального архіву КДБ при РМ  СРСР відомостей про десантну групу Ференца Патакі, яка діяла в Закарпатській області в роки Великої вітчизняної війни не виявлено …»

 

Причиною цьому, мабуть, послужило елементарне небажання розібратися в конкретній справі. А у Республіканському КДБ в Києві підготувавали довідку про провал у  роботі розвідгрупи «Закарпатці». Зокрема,на основі показань арештованого після війни начальника секретаріату Ужгородського відділу угорської контррозвідки випливало, ще у січні 1944 року угорська жандармерія встановила, що в квартирі мешканця м. Хуст Логойди переховуються радянські партизани перекинуті із Радянського Союзу з розвідувальною метою… Радянських партизанів видали довірені особи Ужгородського відділу угорської жандармерії…

 Однак сьогодні достеменно відомо, що в серпні 1943 року на горі Менчул вище Драгова на Хустчині висадилася радянська розвідгрупа. Заслана з Москви, вона діяла в тилу ворога до березня 1944 року, і після війни її почали називати «хустськими партизанами».Що ж це були за партизани?

Щоб унаочнити, як проходила міфізація партизанської боротьби проведемо коротенький хронологічний екскурс:

Перші не перевірені , а тому помилкові відомості про розвідгрупу були надруковані у всесоюзній газеті «Правда». Тоді  газета повідомляла: » Загони партизанів Гаврила Логойди, Михайла Сірка, Михайла Сокача, Василя Жупана, які героїчно загинули потім у боротьбі з окупантами, робили безперервні напади на ворожі обози, били окупантів, де тільки могли, знищували їх адміністрацію»…

Тепер добре відомо , що й ці помилкові дані увійшли в російську та українські енциклопедії.

По-перше, таких партизанських загонів в Закарпатті не існувало, а всі вищезгадуванні патріоти були безпосередніми учасниками розвідувальної групи.

По-друге диверсійною діяльністю вони не займалися, а після арешту були розстріляні в Мараморош-Сигеті.

Отож, базуючись на останніх знайдених даних постараюсь розповісти про розвідгрупу «Закарпатці», у склад якої входили:

Командир Ф.В. Патакі /»Ян»/ –наполовину угорець по батьку і серб по матері. Народився 1 грудня 1892 року в Банеті, розташовному на стику трьох країн: Румунії, Угорщини та Сербії. Ференцу минуло лише три роки, коли не стало його батька, а невдовзі померла і мама. Виховувався у дитячому будинку до 14- років. Після притулку навчався у вчительській семінарії. Вчився добре. 1-го червня здобув диплом учителя горожанської школи. У 1913 році Ф. Патакі відправили в австро-угорську армію. Як людину із середньою освітою його направили  в школу офіцерів запасу, де одержав звання прапорщика. У 1915 році здався в полон російським військам і був відправлений на схід. Вивчив російську мову. У 1920 році почав працювати у Москві в органах ВЧК. У лютому 1921 року був призначений заступником начальника по боротьбі з бандитизмом, а пізніше і начальником цього відділу. У 1938 році був виключений з партії за «зв язок з ворогами народу»..

Заступник командира С.М. Чижмарь /»Шугай»/ – селянин з багатодітної сім ї, радист Дякун М.І./»Українець»/, С.М. Лизанець /»Семінарист»/,зв ‘язкові-кур єри  І.І. Ловча /»Ноябрський»/, В.М. Чижмарь /»Гуцул»/ , – усі русини і чех -Цемпер В,А /»Андрій»/

Основними завданнями групи були: збір військової і політичної інформації-розташування і пересування військ, озброєння і живої сили на фронт, про військові об єкти і споруди, настрої у військах і серед місцевого населення, відомостей про загальне економічне становище Угорщини і зокрема Закарпаття. Але на першому місці, стояла інформація про діяльність підпільників і партизанів і систематичне інформування Москви.

17 серпня 1943 року у підмосковному  Биково літак чекав на розвідувальну групу. Розвідники уже жили неземними майбутніми думами, думали кожен про своє.Та найбільше, мабуть. хвилювалися брати Чижмарі, адже  десантування груп має відбутися поблизу їнього села Копашнова, на драгівській полонині ЛАК.

І ось літньої ночі з 18 на 19 серпня 1943 року пузатий «Дуглас», завантажившись десантниками і необхідним для них обладнанням, взяв курс на Закарпаття. Невдовзі показалася полонина Лак, але там горіли якісь вогні, тому десантування відбулося на полонині Менчул, що вище села Драгово Хустського району.

Парашутисти падали у безвість. На землі спеціально їх ніхто не чекав. Приземлилися більш-менш вдало, а от вантажні мішки було втрачено. Як пізніше з ясувалося, їх занесло далеко від місця приземлення, аж у драгівський присілок і вони потрапили до рук жандармів. Це звичайно спонукало мадярів організувати облави, але вони були безуспішними для жандармів.

До останніх років коротко, а часто і неточно писали про події,які розгорталися навколо десантування розвідгрупи. Лише тепер з явилася змога проаналізувати архівні документи і підібратися ближче до істини.

… І ось під розвідниками полонина Менчул. Навколо дрімотна тиша. Вистрибнули з літака за встановленим порядком. Та коли всі зібралися, серед них не було чеха Цемпера /»Андрія»/. Його парашут віднесло вітром вбік,де, зачепившись за дерево, він повис. «Андрій» відрізав стропи, невдало впав і пошкодив ноги. Після тривалих пошуків десантники знайшли його непритомним.

У Москву полетіла радіограма за підписом «Українця»:» Приземлилися погано, на скали, в ліс, всі повисли. «Андрій» у розпачі зрізався з висоти 5 метрів, упав, вивихнув ноги, одужує»

Ліси і гори надійно сховали розвідників. У цей же час « Семінарист» Москву інформував:»… зібралися північно-західніше Менчула…, з оточення вийшли, рухаємось за планом»

Чех перебував на лікуванні у присілку Грунь до 19 вересня, поки Петро Чижмарь організував його переведення ближче до дислокації групи. У листопаді 1943 року Вацлав інформує Москву: «… лікує доктор Зібцер – єврей. Вчився у Празі, обіцяє, що незабаром буду ходити. Перелом зростається, коліно заживає…» А невдовзі інший лікар, Клайн на рентгені виявив, що нога зрослася неправильно. Ось так і пройшли два місяці у клопотах зв язаних з лікуванням чеха Вацлава, без виконання основних розвідувальних завдань.

Як тільки вщухли облави на парашутистів, після виявлення скинутих з літака вантажних мішків, Патакі вирішив відправитися  на нове місце дислокації. А в жовтні сорок третього у Москву від «Семінариста» та «Шугая» полинула радіограма: « Працюємо в Копашнові… Михайло і Федор /Патакі і Дякун/ пішли 1 жовтня невідомо куди. Взяли з собою «Наблу», мали і гроші. Нам залишили по 400 пенге. Михайло злякався і кинув Федора. «Белну» вони заховали. Ми її знайшли через два тижні в Копашнові, де продовжуємо працювати».

Для десантників, які залишилися на Хустщині тривожними були такі рядки радіограми: “Федір та Михайло залишили нас  без карт і зв»язку напризволяще. Працювати на «Белке» важко. Що нам робити?”

Зникнення командира разом разом з радистом логічному поясненню не підлягає. На Хустщині після зникнення командира   лишилося чотири десантники. Степан Чижмар неодноразово просив Москву прислати йому військові карти, 50 автоматів, 15 пістолетів і тол…

Справедливості ради, слід відмітити, що група проводила і якусь розвідницьку роботу. Крім радіограми про несприятливе приземлення і прохання допомоги та грошей, було кілька радіограм про економічне становище Угорщини та суспільні відносини на Закарпатті. У радіограмах за весь час зафіксовано 28 прізвищ закарпатців, які в тій чи іншій мірі збирали для розвідгрупи інформацію, допомагали матеріально і надавали житло.

Група проіснувала поки, 29 березня 1944 року, як згадує Ганна Логойда : «… один з наших бойовиків, людина різка і гаряча, – Василь Чижмарь, застрелив згаряча мадярського єфрейтора, який прийшов до селянина поживитися добром. І Чижмарь накликав на нас біду».

У свою чергу, відомий підпільник Михайло Попович про цей випадок говорив так: «Однак треба сказати,що ця група, незважаючи на суворе попередження не робити жодної диверсії, убила двох солдат. Тоді почалося розслідування і мадярам вдалося розкрити групу»

Після вбивства угорського єфрейтора Степан Чижмарь та Степан Лизанець, передчуваючи небезпеку, хотіли забрати чеха на більш спокійну мукачівщину. І коли 26 лютого 1944 року зайшли по нього, то потрапили у пастку. Оточені в кімнаті стали  стріляти з вікон, їм відповіли жандарми. Коли все стихло,жандарми виявили в кімнаті п” я-тьох мертвих. Серед них були і двоє в шкіряних куртках. По їхніх куртках і документах знайдених в кімнаті, мадяри встановили, що двоє незнайомих є партизанами, закинутих літаком або іншим шляхом з Радянського Союзу.

А, ось як свідчить про цю трагедію єдиний свідок, який залишався в кімнаті з десантниками до кінця- Гаврило Логойда: «…Юрко загинув, загинули всі, загинув Андрій і другі партизани – ті очевидно застрелилися.»

Слідчі органи жандармерії арештували після цього 300 підпільників, що були зв язані з розвід-групою. Найбільш відомі слідчі і жандарми були нагороджені золотим хрестом та бронзовими медалями. І так в угорських документах виникла справа «хустських партизанів» А через запального невдаху-десантника була провалена операція і постраждали 300 патріотів

Після арештів в Закарпатті у Будапешті було схоплено й командира розвідгрупи та радиста. Згідно зізнання слідчого угороської контррозвідки Е. Бочара випливає: »… У 1944 році у Мараморош- Сигетській та Берегівський тюрмах я не раз допитував спійманого радянського парашутиста Патакі Ференца і ряд інших арештованих за його зізнаннями … Патакі довго нерозповівідав про себе, а потім  почав давати неповні зізнання. Так вийшли ми на другого парашутиста /М.Дякуна/. Незабаром він був встановлений в Будапешті і там арештований»…

Тепер вже встановлено, що причиною провалу командира була фатальна й непоправна помилка радиста Михайла Дякуна, який того лиховісного дня, 19 березня 1944 року, коли Патакі мав зустрітися з ним, на вулицях Будапешта вже гуркотіли німецькі танки, по місту нишпорили гестапівці у пошуках ненадійного елементу., направлявся через кордон.

Саме за таких обставин «Українець» відправився з Кішнешта у Будапешт. З ним була рація, упакована в чемодан. Мабуть, довідавшись про арешти на Закарпатті, радист  вирішив змінити квартиру й переховати рацію. Біля застави його зупинили, закритий чемодан забрали.. Перевірка на заставі була для «Українця» несподіванкою. Раніше тут лише перевіряли селян,які на підводах везли в місто продукти на продаж. Піших перехожих не зупиняли. Зрештою, заставу можна було обійти… Але  вже було пізно.

Службовець підійшов до розвідника, спитав, що в чемодані. Той знизав плечима, мовляв чемодан чужий, йому доручив знайомий офіцер, просив передати на квартиру. Ключів до чемодана не має. « У такому разі залишайте його тут» – наказав чиновник тоном, що не терпить заперечень. – Нехай прийде за ним хазяїн»…

Потім, при зустрічі з Патакі: Дякун сидів пригнічений. Вони міркували, щож чинити далі. Без рації їх діяльність в тилу ворога немала ніякого сенсу. Чемодан необхідно було якось забрати з застави. Але як?

Вирішили, нехай Патакі напише листа, як власник чемодана – угорський офіцер, а помічник Йожеф Сукич піде на заставу.

Коли Сукич пред явив листа на заставі, чиновник пішов до приміщення. Звідти вмить вискочили детективи з пістолетами, націленими на нього. Отже про вміст чемодана вже було відомо…Звісно, після цого,дуже скоро заарештували Патакі і Дякуна. Однак, де і за яких обставин був арештований командир «хустських партизанів» достеменно не відомо.

Одним з головних слідчих органів угорської контррозвідки у справі «партизан» був Е. М.Бочар, свідчення якого виявленні у архіві КДБ. Він констатував, що Патакі у другій декаді серпня 1944 року перевезли з Мараморош-Сигета до Берегівської тюрми, де слідство   у його справі продовжилося. « … У берегівській тюрмі Патакі почав давати докладні й розгорнуті зізнання…, про одержані ним у Москві завдання і про особи, з якими він мав зв язок по розвідницькій роботі. Зізнання Патакі написав на 300 аркушах… Одержавши їх, я шість разів виїжджав з групами працівників і проводив арешти осіб, які проходили по цих зізнанням. Всього я арештував десять осіб»…

Не знаю, як після цього можна розцінити написане ним в листі до своєї дружини з Берегівської тюрми 18 серпня 1944 року. «… У справі повна невдача: і радист і радіо – до біса, жодного разу не вдалося зв” язатися, щоб хоч розповісти,що відправили мене з бандитами, які учиняли між собою змову, щоб мене вбити і пограбувати. Хотів було добренько розповісти про «всю любу,чесну і заслужену компанію» моїх супутників і про те, що дуже шкодував і шкодую, що там не пізнав того, що стало відомо тут про них: бандитами, злодіями  і боязливими ошуканцями були вони ще з минулого часу. Весь народ так їх знає тут. Мій «радист» про все це лише тоді розповів мені, коли я уже сам побачив їх справжнє обличчя, і вирішив раніше призначеного часу з ними розлучитися і повідомити просити про те, що їх треба розпустити. На жаль не вдалося, вони вчинили тут багато бід…»

Щодо цього передсмертного листа Патакі, то учасник його пересилки Іван Ковальчук, який у жовтні 1944 року виконував обов язки військового коменданта розповів наступне: «… В кінці березня 1945 року за мною приїхали два офіцери – майор і підполковник і запитали чи посилав я листа страченого. Я підтвердив. Дійсно, лист страченого був у зім ятому конверті /звісно я його прочитав/. Разом з конвертом я засунув у новий конверт і вислав… Той підполковник, який вів зі мною розмову, сказав, що, страчений був великою людиною і коли одержала листа його дружина/якого я вислав/, зателефонувала  Сталіну, заявивши, що той її заспокоював і говорив що її чоловік живий, а він уже страчений.

За завданням Сталіна вони й шукали сліди його смерті. Підполковник сказав, що якби хтось знайшов хоч би його могилу, то за це було б звання   Героя Радянського Союзу.»

Справа Патакі розглядалася окремо. Як розповідав підпільник Ловас,вже під час допитів у казармі Гадик розвідник заявляв слідчим,що коли він постраждає, у Москві буде страчено кількох вищих  офіцерів угорської армії і назвав при цьому їх прізвища.

Невдовзі Патаки перевели в Ужгород. Тут, в тюрмі й було завершено слідство. В останній день серпня відбулося засідання військового трибуналу. Усе пройшло дуже швидко. Патакі і ще двом радянським партизанам зачитали вирок: стратити через повішення. Однак вирок не було виконано. Може зіграло якусь  роль попередженя розвідника, а може й зіграла свою роль проста судова формальність, згідно з якою смертні вироки мають затвердити вищі судові інстанції. До того ж, наприкінці серпня 1944 року становище ґортіївської Угорщини значно погіршилось. Радянські війська вже вийшли на лінію Карпат і страта радянських патріотів викликала б додаткові труднощі на шляху до примирення, про яке вже подумовували мадяри. Восени, 15 жовтня 1944 року опівдні Угорщина розірвала стосунки з гітлерівською Німеччиною і оголосила про свій вихід з війни. А ввечері того ж дня з допомогою німців крайня права мадярська партія захопила владу.

Над смертниками нависла загроза неминучої розправи. День виконання вироку, винесеного ще 30 серпня настав. Це було 4-го листопада 1944 року. На тюремний двір зігнали в”язнів, солдатів і частину жителів міста. Вирок було виконано по обіді. Залпи гриміли один за одним. Патакі поставили до стінки останнім. Йому довелося бути свідком розстрілу своїх товаришів. Пролунав останній залп…

До травня 1964 року про діяльність розвідгрупи «Закарпатці» ніхто не знав. На запит «Обласної  комісії по додатковому вивченню антифашистського руху на Закарпатті в роки Другої світової війни» 26 травня 1964 року з Центрального архіву КДБ при Раді міністрів СРСР було повідомлено наступне «… в  архівах Міністерства оборони СРСР та Центрального архіву КДБ при РМ  СРСР відомостей про десантну групу Ференца Патакі, яка діяла в Закарпатській області в роки Великої вітчизняної війни не виявлено …»

Причиною цьому послужило елементарне небажання розібратися в конкретній справі. А у Республіканському КДБ в Києві підготувавали довідку про провал у  роботі розвідгрупи «Закарпатці». Зокрема, на основі показань арештованого після війни начальника секретаріату Ужгородського відділу угорської контррозвідки випливало, ще у січні 1944 року угорська жандармерія встановила, що в квартирі мешканця м. Хуст Логойди переховуються радянські партизани перекинуті із Радянського Союзу з розвідувальною метою… Радянських партизанів видали довірені особи Ужгородського відділу угорської жандармерії.

Прізвища цих довіренних осіб конкретизував Андрій Ткаченко. У статті «Доля сьомого» він однозначно писав: «Студент Хустської гімназії с села Мирча Великоберезнянського району… вказав на місце зустрічі підпільників, першим же повідомив угорські каральні загони про десантників в селі Копашно греко-католицький священик Юлій Косей.

З квітня по вересень 1944 року в Мараморош- Сигеті та в Ужгороді засідав військовий трибунал.  Однак архівно-слідчих справ не виявлено й досі…