ТОЙ, ХТО ПОВЕРНУВ ЗОЛОТО ІМПЕРІЇ, ЖИВ У ЧЕРКАСАХ

Золотий запас імперії
Під час Першої світової війни російський уряд розмістив основну частину свого золотого запасу в Казані – місті, зручному в усіх відношеннях. По-перше, було воно в глибокому тилу, по-друге, мало річковий порт на Волзі й залізничну станцію, а по-третє, в Казанському банку були величезні комори для коштовностей...
«Тиловий» статус Казані різко змінився у травні 1918 року, коли підняли повстання вояки Чехословацького корпусу, сформованого свого часу з чехів і словаків, які служили в Австро-Угорській армії й здалися росіянам у полон. Більшовицький уряд дозволив бійцям цього корпусу евакуюватися з Росії через Далекий Схід. Поїзди з легіонерами розтягнулися по всій протяжності гігантської Транссибірської магістралі, тому, коли «чехословаки» підняли антибільшовицьке повстання, в їхніх руках та руках їхніх союзників – різноманітних російських борців із більшовизмом – опинилася єдина транспортна артерія, що об'єднувала країну. Казань, яка також стояла обабіч залізниці, перетворилася на прифронтове місто.
Більшовики мали намір негайно вивезти з Казані золото у більш безпечне місце, але командувач їхнім Східним фронтом Михайло Муравйов заборонив це робити, телеграфувавши в Москву, що, мовляв, політичне становище чудове, «тому що в Казані – я». Принагідно додамо, що це був той самий Муравйов, який на початку лютого 1918 року стояв на чолі червоних військ, які захопили Київ і влаштували там справжній антиукраїнський терор, розстрілявши близько 5 тисяч людей.
Отже, коли 6 серпня 1918 року чехи й білогвардійці зайняли Казань, золото все ще було там. Його було негайно вивезено спочатку в Самару, потім – в Уфу, а відтак – у біло-гвардійську столицю Омськ. Охорону золота здійснювали недбало, тому то ящик, то мішок із коштовним металом по дорозі зникав. Але хто на це звертав увагу, якщо ящиків і мішків були тисячі!
Не дуже церемонився із золотим запасом і керівник білого руху, Верховний правитель Росії Олександр Колчак. Значну частину золота (понад 188 тонн) він використав для військових закупок, ще частину постійно тримав при собі. Та, як відомо, ці закупки не принесли білому руху великої користі. 14 листопада 1919 року Червона армія зайняла Омськ. Тим часом потяги з Колчаком і золотим запасом поволі відступали на схід.
Просування відбувалося повільно – магістраль була буквально забита ешелонами, а чехи, які її контролювали, відмовлялися пропускати Колчака без черги. Тим часом на станціях і в містах уздовж залізниці місцеві більшовики та інші ліві партії піднімали повстання за повстанням. Коли потяги прибули в Іркутськ, його вже контролювали повстанці. Олександра Колчака було заарештовано й 7 лютого 1920 року розстріляно. Але «чехословаків» більшовики не чіпали – вони евакуйовувалися, а Червона армія наступала поволі, дозволяючи чехам відбути за кордон. Коли червоні війська 4 березня ввійшли в Іркутськ, чехи передали їм золотий ешелон практично з рук у руки.
Червона армія була вже в Іркутську, коли від Леніна надійшла вказівка доправити запас коштовного металу назад у Казань. Командувати новим ешелоном, у якому 13 вагонів були вщерть заповнені золотом, довірили чекістові Олександру Косухіну, банківськими працівниками керував фінансист Микола Казановський, а «комісаром по транспорту» призначили залізничника Василя Дідюка...

Шлях золотого ешелона
Життєвий шлях Василя Дідюка досі залишився практично недослі-дженим. Хоч він і присвятив багато років свого життя Черкаському паровозному депо (нині черкаський Колійний ремонтно-механічний завод), на цьому підприємстві про нього практично нічого не пам'ятають. Ветеран-залізничник Михайло Шульга лише скрушно хитає головою:
– Шкода, що пам'ять про Дідюка занехаяли. А він був чесною й порядною людиною. Золото не в оффшорні зони переправляв, а повертав державі – хоча б це варте поваги, – зауважує Михайло Гнатович.
В обласному краєзнавчому музеї збереглося лише кілька фотографій Василя Івановича, зроблених у 1966 році відомим журналістом Іваном Рябоштаном. Хіба що в родині Чініних – нащадків Тамари Василівни, дочки Дідюка, зберігають пам'ять про свого визначного предка.
Найдокладніша біографічна довідка про Василя Дідюка міститься в книжці черкащанина Дмитра Виркіна «Поїзд пам'яті».
Народився Василь Іванович 31 січня 1897 року в Мінській губернії. Закінчивши двокласне залізничне училище, працював учнем слюсаря механічних майстерень. Воював на фронтах Першої світової війни, був поранений. На початку 1918 року вступив у лави Червоної армії. Через півроку Дідюка призначили машиністом червоного бронепотяга «Єрмак», а згодом – заступником комісара 26-го відновлювального потяга, який ремонтував зруйновані під час бойових дій колії. З цим потягом Дідюк прибув у Красноярськ, а звідти відбув під Іркутськ, де керував пересуванням військових підрозділів залізницею. У березні 1920 року Василя Івановича призначили комісаром із транспорту на золотий ешелон – він мав відповідати за «технічну справність поїзда і правильне його пересування».
22 березня 1920 року ешелон №10950 узяв курс на захід. Шлях до Казані був непростим – на станціях бракувало палива, ешелон періодично обстрілювали різноманітні банди, а на значній ділянці залізниці колії та мости ще не було відновлено. Через деякі річки золотий ешелон доводилося переправляти просто по кризі: залізничники та охоронці ешелону прокладали рейки по річковому льоду, розчіпляли потяг і вручну переганяли важкі вагони по весняній кризі.
3 травня потяг прибув у Казань.

Від комісара – до... машиніста
Чотири дні вивантажували золотий запас – більше 10 тонн зливків і більше 340 тонн золотих монет – у Казані. Василь Дідюк був серед тих, хто здійснював здачу золота банківським працівникам. За весь час прямування з потяга не зникло жодного грама золота. Після вивантаження ящиків охоронці просіяли у вагонах весь пил і здали ще декілька крупинок золота, що обсипалися під час поїздки.
Забігаючи наперед, зазначимо, що саме завдяки золотому запасу радянська валюта набула стабільності, а в державі розпочалися активні роботи з відбудови промислових об'єктів.
А що ж Василь Дідюк? Потрапити на прийом до Леніна разом зі своїми товаришами – керівниками золотого ешелона – він не зміг, бо захворів на тиф. За вдало виконану операцію отримав орден Червоного прапора. На початку 1920-х років працював заступником головного комісара в управліннях Південної (Харків) і Одеської залізниць. Чому кар'єра Василя Івановича зупинилася на цій стадії, наразі невідомо. Пізніше його призначали на посади заступника начальника паровозного депо різних станцій, інструктором-технологом, машиністом.
У 1932—1934, 1935—1941 і з 1944 року Василь Дідюк працював у Черкасах у паровозному депо (під час війни депо було евакуйоване в Казахстан). У 1957 році пішов на пенсію черговим по депо (тобто керівником зміни працівників). До самої смерті у 1970 році жив у Черкасах.
У 1986 році, під час святкування 700-річчя Черкас, Василеві Дідюку було встановлено пам'ятник-стелу на привокзальній площі. Зроблено тоді це було в урочистій обстановці, відкриття монумента широко висвітлювала преса. На жаль, відтоді ім'я легендарного залізничника було майже повністю забуто, а за його пам'ятником доглядають тільки місцеві двірники...

В НОМЕРІ: 2012 №47 ВІД 21 ЛИСТОПАД, 2012, 10:53

Людина, яка повернула більшовикам сотні тонн коштовностей, відібраних у Колчака, завершила свою кар'єру... черговим по Черкаському паровозному депо

Максим СТЕПАНОВ

У Черкасах його знали як машиніста паровоза та чергового по паровозному депо. Яке ж було здивування в колег, коли в 1966 році із книжки "Бувальщина про «золотий ешелон» вони дізналися правду про людину, яка працювала поруч із ними!

У документальній повісті Анатолія Кладта і Володимира Кондратьєва йшлося про те, що скромний черкаський залізничник Василь Дідюк – постать буквально легендарна, що свого часу він, образно кажучи, тримав у руках весь золотий запас Росії. Образно, тому що втримати в руках 351 тонну золота, звісно, не було ніякої можливості...

Золотий запас імперії
Під час Першої світової війни російський уряд розмістив основну частину свого золотого запасу в Казані – місті, зручному в усіх відношеннях. По-перше, було воно в глибокому тилу, по-друге, мало річковий порт на Волзі й залізничну станцію, а по-третє, в Казанському банку були величезні комори для коштовностей...
«Тиловий» статус Казані різко змінився у травні 1918 року, коли підняли повстання вояки Чехословацького корпусу, сформованого свого часу з чехів і словаків, які служили в Австро-Угорській армії й здалися росіянам у полон. Більшовицький уряд дозволив бійцям цього корпусу евакуюватися з Росії через Далекий Схід. Поїзди з легіонерами розтягнулися по всій протяжності гігантської Транссибірської магістралі, тому, коли «чехословаки» підняли антибільшовицьке повстання, в їхніх руках та руках їхніх союзників – різноманітних російських борців із більшовизмом – опинилася єдина транспортна артерія, що об'єднувала країну. Казань, яка також стояла обабіч залізниці, перетворилася на прифронтове місто.
Більшовики мали намір негайно вивезти з Казані золото у більш безпечне місце, але командувач їхнім Східним фронтом Михайло Муравйов заборонив це робити, телеграфувавши в Москву, що, мовляв, політичне становище чудове, «тому що в Казані – я». Принагідно додамо, що це був той самий Муравйов, який на початку лютого 1918 року стояв на чолі червоних військ, які захопили Київ і влаштували там справжній антиукраїнський терор, розстрілявши близько 5 тисяч людей.
Отже, коли 6 серпня 1918 року чехи й білогвардійці зайняли Казань, золото все ще було там. Його було негайно вивезено спочатку в Самару, потім – в Уфу, а відтак – у біло-гвардійську столицю Омськ. Охорону золота здійснювали недбало, тому то ящик, то мішок із коштовним металом по дорозі зникав. Але хто на це звертав увагу, якщо ящиків і мішків були тисячі!
Не дуже церемонився із золотим запасом і керівник білого руху, Верховний правитель Росії Олександр Колчак. Значну частину золота (понад 188 тонн) він використав для військових закупок, ще частину постійно тримав при собі. Та, як відомо, ці закупки не принесли білому руху великої користі. 14 листопада 1919 року Червона армія зайняла Омськ. Тим часом потяги з Колчаком і золотим запасом поволі відступали на схід.
Просування відбувалося повільно – магістраль була буквально забита ешелонами, а чехи, які її контролювали, відмовлялися пропускати Колчака без черги. Тим часом на станціях і в містах уздовж залізниці місцеві більшовики та інші ліві партії піднімали повстання за повстанням. Коли потяги прибули в Іркутськ, його вже контролювали повстанці. Олександра Колчака було заарештовано й 7 лютого 1920 року розстріляно. Але «чехословаків» більшовики не чіпали – вони евакуйовувалися, а Червона армія наступала поволі, дозволяючи чехам відбути за кордон. Коли червоні війська 4 березня ввійшли в Іркутськ, чехи передали їм золотий ешелон практично з рук у руки.
Червона армія була вже в Іркутську, коли від Леніна надійшла вказівка доправити запас коштовного металу назад у Казань. Командувати новим ешелоном, у якому 13 вагонів були вщерть заповнені золотом, довірили чекістові Олександру Косухіну, банківськими працівниками керував фінансист Микола Казановський, а «комісаром по транспорту» призначили залізничника Василя Дідюка...

Шлях золотого ешелона
Життєвий шлях Василя Дідюка досі залишився практично недослі-дженим. Хоч він і присвятив багато років свого життя Черкаському паровозному депо (нині черкаський Колійний ремонтно-механічний завод), на цьому підприємстві про нього практично нічого не пам'ятають. Ветеран-залізничник Михайло Шульга лише скрушно хитає головою:
– Шкода, що пам'ять про Дідюка занехаяли. А він був чесною й порядною людиною. Золото не в оффшорні зони переправляв, а повертав державі – хоча б це варте поваги, – зауважує Михайло Гнатович.
В обласному краєзнавчому музеї збереглося лише кілька фотографій Василя Івановича, зроблених у 1966 році відомим журналістом Іваном Рябоштаном. Хіба що в родині Чініних – нащадків Тамари Василівни, дочки Дідюка, зберігають пам'ять про свого визначного предка.
Найдокладніша біографічна довідка про Василя Дідюка міститься в книжці черкащанина Дмитра Виркіна «Поїзд пам'яті».
Народився Василь Іванович 31 січня 1897 року в Мінській губернії. Закінчивши двокласне залізничне училище, працював учнем слюсаря механічних майстерень. Воював на фронтах Першої світової війни, був поранений. На початку 1918 року вступив у лави Червоної армії. Через півроку Дідюка призначили машиністом червоного бронепотяга «Єрмак», а згодом – заступником комісара 26-го відновлювального потяга, який ремонтував зруйновані під час бойових дій колії. З цим потягом Дідюк прибув у Красноярськ, а звідти відбув під Іркутськ, де керував пересуванням військових підрозділів залізницею. У березні 1920 року Василя Івановича призначили комісаром із транспорту на золотий ешелон – він мав відповідати за «технічну справність поїзда і правильне його пересування».
22 березня 1920 року ешелон №10950 узяв курс на захід. Шлях до Казані був непростим – на станціях бракувало палива, ешелон періодично обстрілювали різноманітні банди, а на значній ділянці залізниці колії та мости ще не було відновлено. Через деякі річки золотий ешелон доводилося переправляти просто по кризі: залізничники та охоронці ешелону прокладали рейки по річковому льоду, розчіпляли потяг і вручну переганяли важкі вагони по весняній кризі.
3 травня потяг прибув у Казань.

Від комісара – до... машиніста
Чотири дні вивантажували золотий запас – більше 10 тонн зливків і більше 340 тонн золотих монет – у Казані. Василь Дідюк був серед тих, хто здійснював здачу золота банківським працівникам. За весь час прямування з потяга не зникло жодного грама золота. Після вивантаження ящиків охоронці просіяли у вагонах весь пил і здали ще декілька крупинок золота, що обсипалися під час поїздки.
Забігаючи наперед, зазначимо, що саме завдяки золотому запасу радянська валюта набула стабільності, а в державі розпочалися активні роботи з відбудови промислових об'єктів.
А що ж Василь Дідюк? Потрапити на прийом до Леніна разом зі своїми товаришами – керівниками золотого ешелона – він не зміг, бо захворів на тиф. За вдало виконану операцію отримав орден Червоного прапора. На початку 1920-х років працював заступником головного комісара в управліннях Південної (Харків) і Одеської залізниць. Чому кар'єра Василя Івановича зупинилася на цій стадії, наразі невідомо. Пізніше його призначали на посади заступника начальника паровозного депо різних станцій, інструктором-технологом, машиністом.
У 1932—1934, 1935—1941 і з 1944 року Василь Дідюк працював у Черкасах у паровозному депо (під час війни депо було евакуйоване в Казахстан). У 1957 році пішов на пенсію черговим по депо (тобто керівником зміни працівників). До самої смерті у 1970 році жив у Черкасах.
У 1986 році, під час святкування 700-річчя Черкас, Василеві Дідюку було встановлено пам'ятник-стелу на привокзальній площі. Зроблено тоді це було в урочистій обстановці, відкриття монумента широко висвітлювала преса. На жаль, відтоді ім'я легендарного залізничника було майже повністю забуто, а за його пам'ятником доглядають тільки місцеві двірники...