Тоді, восени 2000, я нічого не знав ані про Квебек, ані про Канаду.

Я був неодружений, мені було 24 роки. Я ще не розумів, що це - перевага.

З сім'єю важче адаптуватися. Дітей треба годувати відразу ж. Потрібна нормальна квартира, меблі, тисячі інших витрат. А людина ще погано володіє мовою (якщо володіє взагалі) і не знає, де і як тут шукати роботу. Вчити мову важко: вдома та з друзями говориш по-своєму. З місцевими зійтися важко: ну хто дружитиме з інопланетянином, який бекає, мекає, не розуміє що кажуть і навіть не знає, що тут прийнято, а що ні?

Я був самий. І мені було самотньо.

Якось  мені довелося спостерігати жалюгідне, утім, потішне видовище. П’яний «ветеран-афганець» (така собі гарматна тушка), п’яний «в дупло», брудний і немитий, лаяв по чім світ «хачів». Далі, не втримавшись на ногах, цей «біложопий» сів у багно посеред так званої клумби з квітами – одинокого чорнобривця, посіяного в намулу, у шині з під гордості радянської техніки «камаза». Мені ж подобається, як Київ урізноманітнюють мігранти.

З мігрантами тусувався: Олесь Кульчинський, перекладач, сходознавець

Українці живуть у Словаччині скільки себе пам’ятають. А пам’ятають вони себе одинадцять віків, із тих часів, коли хвиля руських племен, подолавши Карпатські гори, покотилася долинами Закарпаття й вляглася аж попід Татрами. Географічною мовою — це шлях завдовжки 250-300 кілометрів на захід від Ужгорода. Тоді тут утворилося близько трьохсот малих і великих давньоруських поселень. Найбільше з них — Пряшів — стало географічним і духовним центром цього краю. Мабуть, спочатку наші пращури раділи такому стрімкому ривку в глиб Європи, завдяки чому стали володарями родючих земель і багатих лісів, та згодом зрозуміли й зворотний бік цього кроку: у віддаленості від своїх братніх племен випала їм гірка доля бути приграниччям давньоруських територій, яке шарпалося різними завойовниками, переходило з рук у руки. У ХІІ столітті Пряшівщина потрапила під владу угорської корони. Згодом надовго опинилася у складі Австро-Угорщини. 

Лемківщина, Лемковина... Це південно-західний край Закерзоння, мальовнича країна, розкинута на схилах Бескиду — передусім Низького, який звали також Лемківським, та на суміжних із ним клаптиках Західнього і Середнього Бескиду (у польській термінології мають вони відповідно назви Бескид Сондецький і Бєщади). Хоч до етнографічної групи лемків належать також мешканці південних схилів Бескиду, Лемківщиною прийнялося звати лише північну частину цього карпатського українського півострова, яка у XIV ст. опинилася у складі Польського королівства, а після 1772 р. стала частиною підавстрійської Галичини. (Південну частину, тобто приєднаний у 1919 р. до Словаччини клаптик історичного Закарпаття, яке належало колись Угорщині, іменують назагал Пряшівщиною — від міста Пряшів, яке з першої половини ХІХ ст. стало єпархіяльним і культурним центром тутешніх русинів-українців.)